Василь Шевчук - Терновий світ

Вже в день приїзду, ввечері, коли пригасла трохи велика радість зустрічі, Тарас підвівся й мовив Варфоломієві:

— Ходімо, брате, глянемо на ніч та Рось. Надворі, де гуляв свіженький нічний вітрець, Варфоломій зіщулився, повів плечима й буркнув:

— А може, ліпше ще по одній і спати?

— На тому світі спатимемо, — сказав Тарас. Обняв його легенько і підштовхнув туди, де чувся веселий плескіт річки, що вирувала, здавлена важким камінням.

— Незвиклий я прогулюватися…

— Ну, ти у нас великий пан! — сказав Тарас насмішкувато, — Сам управитель маєтку князя Лопухіна!.. — І враз спитав серйозно: — А як же ти, мій милий друже-брате, женеш людей на панщину? Нагаєм?

— Ні. Стараюся, щоб тут людей не били…

— Й не б'ють?

— Бува по-всякому, — признався щиро Варфоломій. — Принаймні я гріха не взяв на душу.

— А як повстали люди й пішли із сіл на Корсунь?

— Я був тоді в Кирилівці.

— Я чув, що тут наклали гору трупів. Це правда?

— Так. Стріляли в натовп, зблизька…

— А чим були озброєні?

— Хто?

— Бунтарі.

— Кілками, долотами… та ще хіба сокирами…

— І йшли на військо?

— Тільки до перших залпів. Відчай пригнав сюди їх…

— Видно, терпець уже вривається, не можуть більше в рабстві, — сказав Тарас. Він бачив ті ряди беззбройних крізь тьму й роки, він розумів їх серцем, а розумом не міг змиритися з нестямним їхнім виступом, з приходом їхнім в Корсунь на вірну смерть. Хто ж так іде — беззбройне, прямо, чисто — на зустріч з лютим ворогом, зі втіленням неволі й зла!..

— Прийшли, щоб їх вписали у козаки, — зітхнув тим часом Варфоломій.

— Щоб пан вписав?!

— Напевно. Пустив хтось чутку, ніби е маніфест про вписування до козаків.

— Допоки ж люди віритимуть в отців-царів! — стис кулаки, аж хруснули від того пальці. — Ждуть милостині з кривавих рук, із тих, які загнали їх у рабство!..

Варфоломій оглянувся, чи хтось, бува, не слухає, прошепотів:

— Тихіше!.. Є ж всякі люди…

— Правда, — сказав Тарас. — У Києві підслухав нас один студент та й виказав…

Брели поволі парком, в густій пітьмі, — бо місяць ще не зійшов, — і кожен думав думу про щось своє. Варфоломій… Чи можна йому довіритися, сказати, що готується робити тут, на Україні, чим стане дім, яким тепер клопочеться?.. Не варто ще. Нехай вважає, що мучений і тертий долею спочити хоче в тиші й самотині…

— Бував на. горах Канівських? — спитав його.

— Що?.. А-а, на горах… Якось…

— Між Пекарями й Кановом.

— Бував, проте не придивлявся. Коли б знаттє, що треба буде…

— Гарне там, брате, місце! Гори… Й Дніпро, вважай, біля порога… Не знаєш, чия земля?

— Та, мабуть, пана Никодима Парчевського.

— І де ж його шукати?

— У Межиріччі.

— Славно. Туди ми, брате, й рушимо! Це ж недалеко. Можна човном по річці!..

— Краще поїдем кіньми. Кіньми — воно надійніше, — охолодив Тарасів запал Варфоломій.

Спинилися біля води. Помилувались місяцем, що важко сходив, сріблячи грайливу Рось… Десь на околиці містечка ще хтось побачив те велике диво й зітхнув-озвався піснею.

Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

Як млиновеє коло,

Ой вийди, вийди, серце дівчино,

Та промов до мене слово…

Яка краса, яка безкраїсть духу!.. І скільки в цій мелодії, у цих словах печалі, самотини…

— А що то у вас за дівчина? — спитав, коли затихла пісня.

— Навчителька моїх дітей, чи гувернантка. А звуть її Наталкою…

— Не та, не та, — скривився. — Що порається по господарству…

— Харита, може, наймичка?

— Еге.

— Вона у нас два роки. Тихенька, добра, лагідна…

— Мені б таку дружину.

— Вона кріпачка…

— Братику, а ми хіба не з кріпаків? Не тої ж кістки? — вибухнув.

— Тарасе, ти поет, художник… — почав було Варфоломій.

— То все пусте! — спинив Тарас. — Найперше, я — син кріпака, внук гайдамаки. Як кажуть, плоть від плоті і кров від крові свого народу, бідних, простих людей, що тут лягали трупом чотири роки тому!.. А ти «кріпачка», кажеш…

— Тарасе, ти освічений, ухожий в кола вславлених; тобі потрібна жінка освічена, статечна, знаного якогось роду…

— Собача кров? — скипів Тарас. — Ти хочеш, щоб я єднавсь з панами?

— Не всі ж пани. Є просто вільні люди. Такі, скажімо, як Шуляченко Роман Іванович, отець Наталки…

— Хто ж він, оцей Роман Іванович?

— Він становим приставом в Умані…

— Варфоломію, — аж зупинився Тарас від подиву, — чи ти дурний, чи удаєш такого? Пробач… Мені потрібна дівчина, щоб українка, простого роду й наймичка… Нехай одну хоч визволю, зроблю її щасливою…