Василь Шевчук - Терновий світ

— Он з тих панів, що косять, — сказав Тарас. — Мої брати і сестри ще й досі роблять панщину.

Краса села поблякла. От бісів син! Не міг помовчать, дати йому часину щастя, радості, якої він. так довго ждав і до якої летів з самого Санкт-Петербурга…

В'їхали в німе село; безлюдне, ніби вимерле,

— Зінькевич діло знає! — зітхнув візниця,

— Хто це?

— Та управитель маєтку пана Фліорковського, що штири роки тому купив село Кирилівку…

Як не тримався, хвиля розпуки, болю важко знялася десь у грудях, шугнула вгору, в голову… Раби, товар, яким гендлюють!.. Як же ти, благий боже, дивишся на цю ганьбу, по-прання усіх людських законів? Ти ж бо створив людину, єдину суть, а не раба та пана!.. Ні, ти таки продавсь панам за фіміам… Або тебе немає на небесі!..

Заплющив очі й далі вже їхав так, щоб трохи погамувати серце.

— Куди вам?

— Їдь до греблі. Шевченка хата…

— Може, ви брат Микити?

— Правда…

— А кажуть, вас забрали у москалі!

— Паняй, бо коні он скубуть бур'ян…

Візниця похапцем потяг за віжки, вйовкнув на зледащілих коней.

Здалеку Тарас не міг пізнати рідну хату. Чогось їй бракувало ніби… А-а, вже немає яблуні, яка завжди стояла біля причілка!.. Червонобокі великі яблука… Він намагався зараз згадати їхній чудовий смак і вже не міг… А там, за Каспієм, ще пам'ятав…

Зоставшись сам біля воріт, стояв і тишив серце. Ось той куточок світу, що найрідніший… Звідси пішов у світ, тут залишилося його коріння, його сумна історія, його діди та прадіди… Могила неньки…

Звідкись узявся чорний кудлатий пес, загавкав люто.

— Що ж ти, Рябко, чи як тебе?.. — озвався тихо. — Сучий ти, бачу, син… Я ж свій отут, а ти мене приймаєш, як чужаницю…

Ввійшов у двір, і пес, притихши, шаснув за купу дров.

— Е-е, братику, душа-то в тебе із лопуцька!.. Двір був такий же, як і колись. Над ним неначе не владний час. Здавалося, що й цей спориш, що слався йому під ноги, був той, яким ходили батько, мати і дід Іван… Чи то живий? Напевно, уже помер. Це ж в сорок п'ятому йому було…

Звів очі й побачив жінку братову, що вийшла стріти гостя й не впізнавала. Ось що зробила із ним солдатчина!.. Хотів озватись словом, але не міг, судома стисла горло. Дивився мовчки на почорнілу і геть стару Палажку, на скручені брунатні пальці, якими та перебирала старий фартух, і ледве стримував щемливу хвилю сліз.

— Не впізнаєш, Палажко? — мовив-таки неголосно. Скривившись, мов од болю, вся стрепенулася і простягла до нього руки:

— Де ти, Тарасе-брате, взявся?!

Потому впала йому на груди і заридала.

Він теж обняв, поцілував, не стримуючи болючих сліз.

— Микита в полі, — згодом сказала жінка. Витерла краєчком хустки очі й оглянула цікаво гостя. — Дивний ти став якийсь… із вусами… та ще й лобатий… Що ж ми тут стоїмо! Ходімо в хату.

Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений у Максимовичів, і переступив низький поріг угрузлої ледь не по вікна хати.

Небавом біг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не міг іти статечно. Довго він ждав цієї миті, цього повернення у світ свого дитинства!.. Когось стрічав, вітався з кимось мовчки й страждав, що тут його ніхто тепер не впізнає. Звичайно, час летить, тече, все змінює, та щось було й з його вини у тому невпізнанні. Що саме, не мав снаги збагнути. Вбирав очима, серцем, сільські одвічні краєвиди, хати, дерева, хмари, — що тут були немовби якісь свої, кирилівські, — й вертавсь поволі в лоно свого села і роду… Здавалось, довго й тяжко бродив болотом з пастками трясовини й лише тепер дістався тверді, вийшов на битий шлях…

Яринин двір уразив своєю вбогістю. Тут і раніш не видно було руки господаря, а нині злидні лізли з усіх кутків. Помер Яринин маляр. Одмучив її, сердешну…

З клуні тим часом вийшла дівчина. Спинилася біля дровітні, злякана таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла.

— Ти хто ж така? — спитав Тарас.

— Устина…

— А мати ж де?

— В городі… полють…

— Можеш її покликати? Скажи: Тарас приїхав. Зірвавшись з місця, дівчина так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди панує страх!.. Не витримав — пішов услід, шукаючи сестру очима… Господи, яка ж вона… Розпрямилася і, притуливши дашком до лоба руку, вдивлялася в прибульця-пана…

— Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! — простер до неї руки. Ярина тихо скрикнула.

На призьбі, де присіли погомоніти та надивитися одне на одного, Тарас поклав їй на коліна голову й відчув, що він удома. Далеким журним спомином спливла на серце мати, її тепло… Заплющив очі й слухав ту благодать…