Василь Шевчук - Терновий світ

— Самому дбати треба, — сказав похмуро, ловлячи очима погляд Довбні.

— Що я один…

— Один — ніщо. А вкупі, гуртом, селом, народом?

— Он біля Корсуня чотири роки тому шукали правди й волі… А де вона?

— Хто знає… Може, й та кров примусила царя та панство думати про звільнення селян з кріпаччини… — нескоро сказав Тарас. — Збагнули, може, іроди, що ліпше дати волю, аніж діждатися, коли її візьмуть самі…

— А довго, дядьку, думатимуть? — спитав Арсен.

— Якщо тихенько ждатимемо, то й до страшного суду. Притихли всі.

— Нехай наступить нас мати божа, — глухо сказав поважний Довбня і осінив себе хрестом.

— Марія не заступила сина свого Ісуса, а ви ждете…

— Ай справді! — гукнув Арсен здивовано. — Чого вона…

— Ішов би ти, Арсене, спати, — промовив Довбня, глянувши на хлопця так, що той устав і мовчки покинув шинок.

— Даремно ви… — сказав Тарас. — Теж боїтеся правди?

— Правда — мов хліб черствий, не кожен її ковтнути годен, — взяв чарку Довбня і рвучко випив. — Мотре! — гукнув зненацька.

Мотря, — вертка шинкарка, — наче тут і вродилася.

— Не притуляйся, Мотре, так щільно вухом до дверей, бо приросте… Неси ще кварту ліпше!

А до гори Михайлової ішли веселим гуртом. Вже після перших півнів. Під яснолицим місяцем і міріадами ряхтливих зір. Арсен, який чекав на них під шинком, затяг високим голосом:

Тече вода з-під каменя,

З-під зеленого гаю;

Ходить козак по куреню,

Запасу шукав…

У Максимовичевій не дуже панській хаті одне вікно світилося. Там, видно, й досі виглядали з окільних мандрів гостя.

…За тиждень він наблукався Прохорівкою, намилувався красою краєвидів, що відкривалися йому з гори, перезнайомився з місцевим людом і враз відчув, що мусить якнайшвидше їхати в своє село Кирилівку, де він не був аж чотирнадцять років, де ждуть його.

— Сьогодні, зараз же, я малюватиму твою парсуну, братику! — обняв Михайла Олександровича, коли ввійшли до кабінету опісля скромного, але добряче-таки поживного обіду.

— Ну-у що ти… що ти… — зніяковів учений муж, який одвик од слави і від уваги.

— Змалюю вас з Марією, — сказав Тарас, — і їхатиму… Марія щось не квапиться шукать мені княгиню… Чи князь старий задуже, чи дівоньки не на порі…

— Вона знайде, — утішив його Михайло. — Мо', сподівалася, що сам накинеш оком…

Лише зітхнув печально і не сказав, що, мабуть, такий талан у нього: ті, що йому до серця, уже чужі. Колись Закревська Ганна… Вона йому стояла перед очима і там, у тій пустелі, де він страждав… А нині… Може, просто йому завидно! Глянув тоді, в Москві, і серце впало в грудях…

— Сідай, — сказав рішуче. — Отут, у крісло…

— Надовго?

— Як сказати…

— Читати можна?

— Краще ми поговоримо. Коли-то знову випаде така нагода!..

Михайло сів, зайорзав, не знаючи, яку набрати позу.

— Ти почувайся вільно, — сказав Тарас, дістаючи з портфеля папір та чорний італійський олівець. — Забудь, що хтось тебе малює…

— Еге… Під пильним зором?..

— Боїшся, що я в тобі побачу не те, що слід, не те, що бачать інші? — пожартував.

— Ні, навпаки…

— Що не побачу більше од всіх людей, що не збагну твою високомудру, цнотливу, ніжну душу?!

— Малюй уже… — по хвилі буркнув Максимович і весь чомусь зіщулився, немов хотів, щоб змалювали тільки його розумну голову.

Ввійшла Марія. Сіла біля вікна, щоб видно було обох і щоб світліше їй вишивалося.

Тарас накидав контур професорового обличчя і несподівано спіймав себе на тому, що в цей летючий начерк став мимоволі вписувати її великі очі. Взяв швидко чистий аркуш, а той порвав. Якась мана!..

— Ви нас забули зовсім… — почув Маріїн голос. — Усе в селі Та в полі…

— Я вже покаявсь, рибонько…

Михайло крекнув.

— Вибач, що так назвав… Нема кому сказать ласкаве слово…

— Маріє, ти б його женила швидше! — подався з крісла Максимович і знов пірнув.

— Як бог захоче, женимо… — озвалась тихо жінка. — Він, мабуть, вже собі знайшов…

Тарас промовчав. Господи, і треба ж ото йому на старість літ це вогнище, що розгорілося в його душі!.. Приїхав, щоб одружитися, а сам спахнув, неначе степ напровесні… Ні, слід тікати швидше!.. Михайло ж мудрий і спостережливий, вже, певно, все побачив і зрозумів… Тим паче, що й Марія…

— Він більше із мужиками водиться, — сказав професор з докором.

— З людьми, з людьми, Михайле! То Україна справжня, глибинна, вічна!

— Прості, забиті люди…

— Е-е, не скажи. То тільки нам здається, що ми сягнули вершин науки, мислі деінде, в інших сферах; насправді ж все а народу, від душ оцих забитих, простих людей… Це ж тільки здумати: у рабстві, в злиднях вистояти, не розгубити своїх скарбів духовних, не втратити свого лиця! Коли б ще їх звільнити!..