Василь Шевчук - Терновий світ

Професор вийшов, мружачись, одяг якісь маленькі, немов дитячі, окуляри й розплився в радій усмішці.

— Оце-то гість!.. Нарешті…

Він теж підбіг, — дрібненько, мов куличок, — обняв Тараса Й тричі поцілував.

— Василівно, проси до хати гостя!.. А ми собі й не думали, й не сподівалися…

— Не ми, а ти, — спинила його Марія. — Я знала, що не сьогодні-завтра вони приїдуть, будуть. Синиця вчора билася нам у вікно, — сяйнула карим оком.

— А я не міг збагнути, чого мене так потягло у Прохорівку… — спромігся й гість на слово. — Аж то синиця винна!

— Ти звідкіля? — спитав Михайло Олександрович.

— Із Переяслава. Ловили рибу вчора під Козинцями, а вранці я на дуба й притьмом сюди! Покинув там і чемодан, і погрібець…

— Пошлю когось сьогодні ж, аби привіз.

— Спасибі… У вас тут рай!

Всі кажуть, — зітхнув чомусь господар. — Ти знаєш, Гоголь тут написав свій знаменитий «Чуден Днепр…», під тою он сосною, — вказав за яр, де розметало низькі могутні рала старе гіллясте дерево.

— Коли він тут побував? — спитав Тарас, подумавши, що так, на жаль, і не зустрівся з Гоголем.

— Вже десять літ минуло… Хто міг тоді подумати, що за два роки його не стане…

— Хай буде пухом йому земля, — перехрестилася Марія скорбно, й очі її взялись сльозою.

— Великий, мудрий і вболіваючий за всіх стражденних Гоголь! — сказав Тарас.

— Спасибі, ви так чудово мовили… — вклонилася йому Марія.

— Василівно, проси до хати гостя! — заметушився знову старий професор-антикварій, як записав Тарас про нього в «Щоденнику» при першій зустрічі після повернення з пустельних місць.

Його ввели до кабінету, всуціль заставленого книжками в шафах, скринях і просто в стосах, що височіли на лавах, кріслах, навіть на підвіконнях.

— І скільки ж тут цього добра? — спитав Тарас аж ніби трохи заздрісно.

— Дві тисячі томів.

— І всі тобою читані?

— Так. Майже всі.

— То ось чого ти такий розумний, братику! — пожартував.

— Тарасе, книги — ворота мудрості, — чи не вловив, чи не сприйняв професор жарту.

Ввійшла Марія. Сіли, де хто знайшов хоч трохи вільне місце, й Тарас спитав:

— То як же тут моя княгиня? Чекає вже? Марія глянула на нього журно й відповіла:

— Аби був князь, княгиня швидко знайдеться…

— Була б, як кажуть, шия… — промимрив пан професор.

— Мій чоловік ніяк не може звикнутися з життям сімейним, — перепинила його Марія. — Жалкує все, що одружився. Хворіє, нудить світом…

— Маріє, ти б!..

— Тарас Григорович свій чоловік, — не угавала. — Хоче сам одружитися. Чому б йому та й не послухати, як хтось живе!..

— Подбала б ліпше про обід.

— Доварюється… Ну, як вам там, у Петербурзі? — звернулася вже до Тараса.

— Добре, де нас немає, серденько… Та й де ще є така краса, як тут, у нас на Україні!

— «Нема на світі України, Немає другого Дніпра»? — спитала його ж таки рядками.

— Ви знаєте моє «Посланіє»?

— Мені з твоїми віршами та з нею добрий клопіт, — сказав професор. — Вивчила й читає скрізь, де можна і де не можна…

— А я собі й не відаю, що є у мене щира така прихильниця! — пожартував, хоча найменше йому хотілося серйозну цю розмову псувати жартом. Ну й антикварій! Старий, підсліпуватий, а видивився, знайшов собі перлину!..

— Це ще не все, — скуйовдив чуба Максимович. — Ждучи тебе, взялася до вишивання тобі сорочки.

— Справді? — спитав Тарас, розчулений.

Вона кивнула, дивлячись кудись повз нього.

Тараса так і поривало схопитися на рівні ноги, взяти її ледь-ледь присмаглу руку й поцілувати. І тільки тон, з яким Михайло розповідав, утримав. Дивно, жінки його поезію збагнули тонше, глибше… А мо', вони щиріші, сердечніші й чутливіші до горя інших, людства?.. Колись давно (в його бутті теперішньому багато так колишнього!) Панько Куліш зачудувався дівчиною…

— А Кулішиха не їхала разом із вами? — мов прочитала думки Марія.

— То я не міг, бо не пускали із Петербурга, то потім їй щось перешкодило…

— А правда, що пан Куліш майнув за кимось аж до Німеччини?

— Панько джиґун над джиґунами!

— Бідна дружина… І всі ми бідні з вами, панове мудрагелі!.. — зітхнула жінка й г. лянула, — мов облила зневагою, — на благовірного, що втисся лячно в крісло. Мабуть, такі філіппіки йому, сердезі, не первина.

— Ходіть уже обідати! — покликала огрядна літня куховарка, ледь прочинивши двері до кабінету.

На другий день надвечір, як привезли його добро, Тарас узяв, що треба, й подався в світ вишукувати місця, достойні пензля, їх тут було так іусто, що довго він не міг віддати перевагу котромусь з них. Нарешті, добряче вже притомлений, сів на пеньок неподалік від гоголівської сосни і задивився таки ж на милий серцю І «чудовий Дніпр», оспіваний великим Гоголем… Він теж любив нещасну рідну землю, виводив її у світ, між люди. доводячи своїм чарівним словом, що заслуговує його землі. — убога і прекрасна! — на кращу долю…