Василь Шевчук - Терновий світ

— Ти не забув ту риболовлю нашу за Андрушами? — тихо спитав Андрія Осиповича. — І ту картину-пісню, яка постала з Монастирища… Всі десять років муштри в незамкненій моїй тюрмі я жив тим дивним вечором і тим духовним злетом, що стався з нами на цих… на цих святих окрадених козацьких горах!..

— Я пам'ятаю… — озвався друг. — Не міг, було, дивитися, щоб не заплакати…

Затихли знову. Сокіл, — як і тоді! — кружляв привільне в небі… Пливли хмарки… Залиті скісно променями, світились верби…

Й не спостеріг, як став читати давні свої рядки про диво, що тримало його на світі й вело сюди, манило, як труби в рай…

Молюсь тобі, боже милий,

Господи великий!

Що не дав мені загинуть,

Небесний владико,

Що дав мені добру силу

Пересидить горе

І привів мене, старого,

На сі святі гори

Одинокий вік дожити,

Тебе восхвалити

І твоєю красотою

Серце веселити…

І поховать побитеє

Гріхами людськими

На горах оцих високих,

І витать над ними…

— Експромт? — спитав Кирило, як він замовк.

— Ні. Орський сон…

— Напевно, з тих, які писались під забороною?

— Заборонити тирани можуть усе, окрім душі, думок. А вірші — це моя душа, мої думки. Вони підвладні лише мені!

— Отже, поет за будь-яких обставин вільний?

— Якщо він служить людям, а не собі. Якщо страждав болем усіх людей…

— Тпру-у! — натягнув тим часом віжки Козачковський. — Отут, панове, й станемо.

Під'їхали аж до Дніпра. На моріжку — геть білому від конюшинки — порозпрягали коней, пустили пастись. Хвилі з легким приємним шерхотом то підступали, то знов одкочувалися, перевертаючи округлі мушлі равликів, шматки якогось дерева та рогозу… Ген далі вони були розлогіші й уже безмовні, сповнені снагою, міццю, силою, що не була впокорена спокійним днем… Над тим хитливим полем літали вільно чайки й стояло синє небо… Дніпро-Славутич!.. Справді він перед ним чи знов йому наснився в казармі чи камінно-сірому Санкт-Петербурзі?..

Сльози поволі виповнили Тарасу очі, впали… Щоб не побачило їх товариство, ступив наосліп аж до води, набрав у пригорщ, хлюпнув собі в лице, напився. Вода була м'яка й солодка… Свята вода!..

Андрій з Кирилом мовчки взялись ловити рибу, йому ж дали можливість помилуватись вечором, що вже заходив червоно й зливав у сутінь тіні. Оскільки він до риби був не мастак, побрів піщаним берегом. Земля була волога й пружна… Рідна його земля!.. Схвильованість, що підступила йому до горла терпким клубком, не дозволяла глянути на все довкіл очима митця, художника, вловить штрихи, відтінки… Він довго так і так болюче марив цією зустріччю, що вже не міг спокійно спостерігати казку, що раптом стала дійсністю… Стояв, залитий сонцем, у шелюзі й невтішно мовчки плакав… Дванадцять літ!.. Нерони люті, виродки, кати бездушні!. Нівечити, топтать ногами душу людську за те, що прагне волі й долі своїй землі, народові!.. Ви славите Христа єдино, що постраждав за людство, самі ж тим часом множите нових страждальців істини. Ісуса б ви розп'яли без слідства й суду!.. Може, це й не найгірша кара — смерть на хресті… Одмучився добу чи дві… Та це ж не десять років, це ж не чотири тисячі солдатських діб!..

В тумані бачив кручі на тому боці. Церкви, яка тоді стояла пусткою, вже не було. Призахідне багрове сонце полум'ям лягло на гори… Ніби козацька кров повиступала з сумних могил і розлилася полем… В ярах вона чорніла… Забута кров! Зневажена, немов чужа!.. Згадав, як слухав пісню на тій горі, як слалася вона водою…

Та яром, яром за товаром…

Пісня також пропала, стихла в біді кріпацькій. Німо котив Дніпро свою могуть до моря, вливав її в байдужі його солоні хвилі… Чи море Чорне посолоніло від наших сліз?..

Почув, що вже його гукають. Гори з червоних стали чорними. Густа пітьма стелилася понад Дніпром, виповнювала вербовий гай, з якого він дивився на правий берег…

Гори мої високії,

Не так і високі,

Як хороші, хорошії!..

— А ми вже думали, що заблукав! — зрадів Андрій його появі. — Кличемо, а ти ні звуку…

— Добре, що й так почув, — признався. — Коли думки обсядуть, то й грім мені — як комариний писк. Ну й пахощі!..

— Щерба готова.

Справді, у казанку над вогнищем кипіла смачно юшка, а на попоні, прикритій білим обрусом, стояла пляшка з чаркою, лежали ложки, сало, цибуля з пір'ям, нарізаний скибками хліб…

— Благословляй, Тарасе, трапезу! — сказав Андрій, знімаючи з вогню щербу.

— Я ж вам не батюшка…

— Ти теж духовний пастир. Поет!