Василь Шевчук - Терновий світ

— Найбільший на Україні! — додав Кирило палко.

— За ці роки мене забули, певно…

— Ні, ні! Ви стали ніби думою, легендою нових часів!

— Я дідом став, — сказав Тарас, щоб збити Кирилів пафос. Андрій прийшов на допомогу:

— Други, прошу до столу, сиріч до скатертини! Вони лягли, як стародавні елліни, довкола миски й пляшки. Андрій наповнив чарку й подав, як личить, гостеві.

— За волю! — мовив коротко й одразу ж випив. Бачив, як спалахнули очі у наймолодшого між них Кирила, як усміхнувся гірко на те Андрій.

— Бери, що є, закушуй. Міцна ж така… Кирило пив за гостя. Андрій також.

— Я тут не гість! — гукнув Тарас, хмеліючи. — Я вдома тут! Ось оженюсь, поставлю хату й житиму на Україні. Не проженете?

— Що ти! Побійся бога, брате!

— Коли б я мав у гарнім місці землю… — зітхнув Кирило.

— Дякую, — сказав Тарас схвильовано. — Як вийде книжка, землю я сам куплю. Для хати та для садка…

— А скоро вийде?

— Хтозна… В цензурі десь. Вже більше, як півроку. Помовчали. Вслухалися у теплий літній вечір, де тільки коні, форкаючи й переступаючи, порушували правічну тишу. Іноді, — немов живий, наморений, — зітхав Дніпро й вітрець проходив між шелюгою…

— Ви, певно, все це впишете в свої майбутні вірші? — тихо спитав Кирило.

— Може… Поет так само, як і земля, те родить, що в нього впало, висіяно життям.

— Щасливі ви — творці краси…

— Ай справді, — спитав Андрій, — щасливий ти як поет? Тарас не зразу знайшов правдиву відповідь.

— Поетом гарно бути… Якби лише поетом і не в такій же мірі громадянином… А втім, поет не може бути не громадянином. Це нісенітниця!

— Є ж і такі… — несміливо сказав Кирило.

— То віршомази.

Знову запала тиша. Вогнище вже ледве-ледве жевріло, й від того ще яскравішими здавались зорі. А їх же — милий світе! — сьогодні висипало на небі стільки, неначе й справді кожна — жива душа…

— Ти ще співаєш «Зіроньку»? — спитав Андрій. — То, може б…

— Я вам ліпше згадаю вірш, написаний давно колись у Орську про ці місця… Хоч трохи… що не забулося…

— Той самий вірш, що вже сьогодні слухали? — схопивсь Кирило.

— Правда… Як подивився на гори ті та на Дніпро…

…І Запорожжя, і село…

І монастир святий, скарбниця, —

Все, все неситі рознесли!..

А ви? ви, гори, оддали!!

Бодай ніколи не дивиться

На вас, проклятії!! Ні, ні…

Не ви прокляті… а гетьмани,

Усобники, ляхи погані!!

Простіть, високії, мені!

Високії! і голубії!

Найкращі в світі! найсвятії!

Простіть!.. Я богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!..

Сиділи скорбні, зболені. Під зоряним, високим рідним небом… На споконвіку рідній своїй землі… В пітьмі зітхав і схлипував старий Дніпро… А може, й справді море посолоніло від сліз, які Славута щодня вливав в нього впродовж століть!..

…Так поспішав у Прохорівку, що й не вернувся до Переяслава, аби забрати свої пожитки. Дубом, який найняв таки в Козинцях, де ночували, поплив на зустріч з новим, незнаним світом і, може, навіть з долею. Щось усесильно гнало його сюди, примушувало лишити друзів, берег, який був милий і дорогий…

Пливли униз, за течією, і по обіді вткнулися в розмитий берег. Прохорівка! Село внизу, а на горі, високо над тим селом, немов гніздо орлине, біліє дім… Це ж треба знайти таке чарівне місце!.. Мабуть, він не шукав, дісталося йому у спадок. І ця гора, й ці люди… Напевно ж, пан професор не мозолями добув собі цю благодать!..

Допоки зійшов на гору, добряче впрів. Чи поспішав, чи серце вже застаре для молодечих таких поривів… Оглянувся — і все забув. З гори відкрилася така краса, така велично дивна картина світу, що він не смів дихнути. Внизу в садках та вербах біліли хати, зліва чорнів велично і таємниче порослий густо вільхою старезний луг, а далі синьо-синьо, — залитий небом, сонцем, — лежав Дніпро з затоками та островами. На обрії за ним здіймались гори й красуня Рось під ними сіяла в степ…

Щось одірвало ніби його від дива дивного й примусило зиркнуть назад, де між акацій в білому як сніг цвіту стояв будинок. З ґанку, немов з хмарини янгол, дивилася на нього жінка в білому. Ковтнув судомно грудку, що підступила йому до горла, й прошепотів:

— Марія…

— Тарас Григорович! — метнулася до нього жінка. Спинилася на півдорозі, мов завагавшись, а далі рвучко пробігла відстань, що залишилася, схопила в руки голову й поцілувала його в чоло. — Михайло!! — крикнула. — Поглянь, поглянь, кого нам бог послав!