Василь Шевчук - Терновий світ

Сестра тихенько плакала.

— Як же ви тут жили? — спромігся-таки на слово.

— Отак, як бачиш… Горе, а не життя…

— Твій Федір давно помер?

Промовчала, немов не чула. Згодом зітхнула, висякалася і проказала з моторошною байдужістю:

— Що жив, що вмер… Хто знає, чи варто нам на світ родитись, брате…

Не мав чого сказати. Такі думки й самому не раз приходили в тяжкі хвилини розпачу та безнадії. І все ж… І все ж…

— А де сини?

— На панщині. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят…

— Івась?

— Та ні, Лаврентій. Тринадцятий йому пішов.

— Як я колись…

Спливли рядки, написані про це в солдатах, у захалявній книжечці.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом…

— А що, Оксана й досі живе в Пединівці? — спитав, одвівши очі.

— Не одружився, видно? — спитала замість відповіді. — Гай-гай!.. Живе… — зітхнула. — Якось була на храмі, бачила…

Хотів спитать, яка вона, та не посмів.

Прибіг, дізнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом, потім підняв його із призьби, притис, заплакав.

— Братику!.. Яким ти вітром?..

— Добрим, — сказав Тарас. — Як бачиш, на волі знову.

— Жаль, Катерина наша…

— Що з нею?!

— Вмерла… Тільки ти десь пропав…

Стояв, схиливши голову, й пригадував свою сестричку-няньку, її лице, поставу, рухи… Скільки ж це їй було, коли вона покинула цей білий чорний від горя світ? Десь сорок п'ять… чи навіть сорок чотири… Як батькові!.. Кріпаччина, робота панська в могилу зводять рано…

— Ходімо, кажу, до мене, брате, — заторсав Йосип. — Глянеш, який уже хрещеник твій. Читає і геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише! Вже був на стайні, всипали, й не схаменувся… Що я з ним отаким робитиму!.. Приходь і ти, Ярино, з дітьми.

Йосип його забрав, повів, розказуючи сільські новини, а він усе печалився одною з них — сестрою, що рано так пішла з життя. Проклятий світ, прокляте панство!..

— Знаєш, від чого вмерла Катря?

Йосип знизав плечима.

— Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам…

— Тобі ще, брате, рано про те і думати! — прогнав Тарас свою журу. — Ти ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу…

— Ну й завели веселої! — всміхнувся Йосип.

— Справді… То скільки вже у тебе чад?

— Та сиплються, немов горох! Три сини… Та ще… Он мій Андрій, середній, — кивнув на тин, біля якого стояв хлопчак з волоссям до самих пліч.

Обнявши небожа, Тарас спитав:

— Чого це ти нестрижений?

Хлопчак промовчав.

— Служить у козачках в Зінькевича, і той звелів…

— Неси, Андрію, ножиці! — гукнув Тарас, згадавши своє гірке козачкування. — Щоб нам якісь зінькевичі не дозволяли по-людськи стригтись! Дзуськи!

Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору і клацав ножицями, готовий стригти усіх підряд, а мати мила голову новоостриженому Андрієві. Заходив празник: завтра — святий Петро, й на панщині були до підвечірка.

Вже потемки прийшли і брат Микита, й Гнат Бондаренко, іще якісь напівзнайомі люди, що теж були колись малими і вчилися в дяка Петра Богородського. Кожен приніс пляшину меду чи оковитої, веселу, добру приязнь і… сивину. Так дивно було дивитися на цих друзяк, що стали раптом літніми й беззубими, як і в часи школярства. І сумно. Вже прожито, вважай, життя, вже багатьох немає, а все довкола, як і колись… Ні волі в них, ні долі!.. А Гнат сп'янів од меду чи од його приїзду і вже гукнув веселої, якої ще Тарасові не довелося слухати:

Через греблю Микитину

Ведуть Варку підтикану.

Кричить Варка, репетує,

Ніхто її не рятує…

Ні, ще нуртує козацький дух, іще не вмер у їхніх скорбних душах, не згас, прибитий панщиною, як гасне в полі вогнище!.. Чи то живий суботівський козак Антін Яременко, чи береже стару козацьку зброю, ждучи його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лісу побіля Седнева? І всі, що вже були готові?.. Якщо не знали, де він, подумали, що зрадив їх покинув, а сам утік… Знайде тепер, відновить їхню спілка роздмухав з малої іскри полум'я!..

Ішли додому з Гнатом. Село вже спало, зморене і наболіле Спало тривожним сном невольника…

— Ти чуєш?

— Що? — спинився Гнат.

— Як стогне…

— Хто?

— Кирилівка… І Моринці, і Воронівка… Вся Україна!..

— Чиїсь воли в оборі…

— Воли, воли… Були козацькі коні… Тепер воли!..

— То як там воля? Буде? — спинився Гнат, добув капшук та люльку.

— Не знаю. Ще балакають та все мудрують, як би панам зробить полегкість…

— А що, їм важко нині?

— Мудрують, щоб і далі, без кріпаків, жилося панству жирно.