Василь Шевчук - Терновий світ

Яхненка до молодих учителів, які недавно ще самі були студентами.

— Батьку Кіндрате, — обняв Тарас Яхненка, — що, що ви тут наробили! Це ж просто диво дивне!..

Кіндрат Михайлович поплямкав ротом, глянув на Симиренка значущим, хитрим поглядом. Напевно, вони про щось недавно посперечалися, і похвала Тарасова була на руку старшому.

— Кажи Платону Федоровичу, — всміхнувся він. — Платоша сюди назвозив із-за границі того добра.

— Назвозив би, якби не ви… — чомусь знітився Симиренко.

— Та й школу він побудував. Лікарню теж…

— А церкву — ви, — не залишився в боргу Платон. І посміхнувся.

Видно, вони любили отак покпинити один із одного, погріти душу жартом.

Тарас дивився, слухав, мотав на вус. Ці заповзяті, вдатні цукрозаводчики були обидва із кріпаків, а вславилися на всю Росію умінням вести діло, дивитися у перспективу, розпізнавати усе нове й корисне для процвітання фірми, її заводів, краю…

Відчув, що всі чомусь на нього дивляться.

— …З нового щось, недавнього… — сказав Хропаль. А-а, прочитати просять! Що б їм таке?.. Хіба що це… Підніс правицю, втишуючи, й почав вірш-біль, написаний якраз рік тому в Санкт-Петербурзі:

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом…

Читав і бачив ниву — всю золоту, під синім, чистим небом, — кріпачку з сином біля грудей…

Розповила, нагодувала,

Попестила; і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога…

Обвів присутніх поглядом з-під обважнілих навислих брів і кинув, ніби докір:

Проснулася — нема нічого…

На сина глянула, взяла

Його тихенько сповила

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

Замовк. І всі мовчали. Вірш був — як сіль на рану. Всі ждали людям волі, вона ж собі барилася в палатах царських та міністерських.

— Скоро ми прочитаємо новий "Кобзар"? — спитав Хропаль. — Вже той давно зачитаний аж до дірок…

— Не скоро, — сказав Тарас. — Ніхто не хоче дати на нього грошей. А я своїх не маю. Цензура теж, як кажуть, треться-мнеться…

— Багато треба грошей? — спитав у повній тиші Симиренко.

— Та як для кого… Тисяча, а може, й більше! Платон дістав хустинку, тихенько витер носа, що був у нього трохи аж завеликий, і мовив:

— Ви, Григоровичу, готуйте все, вирішуйте свої діла з цензурою. А гроші будуть. Вишлю, як тільки стане ясно, яку потрібно суму.

— Я поверну, — сказав Тарас поспішно. — Грошима чи книжками. Книжками ліпше…

— Згода.

— Боїться, щоб від тисячі не занепала фірма "Брати Яхненки і Симиренко"! — гукнув Кіндрат Михайлович. — Ну й молодця. Бо хто ж іще за нас подбає!..

Тарас нахмурився, вловивши в жарті присмак тієї зверхності, яка завжди з’являється у благодійників.

— Прошу, прошу до столу! — ввійшла привітна господиня, що, видно, тут завжди була душею товариства.

На другий день уранці Тарас разом із сонцем прийшов у сад. Хропаль та доньки спали, й він вибиравсь навшпиньки, немов тікав. Навмисне вийшов босий. Хотілося відчути пружну землю, траву, росу. На спориші посеред двору застиг, заплющив очі, вслухаючись у теплий літній досвіток, у те, як ноги лоскітно холодять краплі, збиті його ходою… Яка це розкіш!.. Груди аж розпирав радість… А може, він ще й досі в Новопетровському і це йому лиш сниться?.. Ні, пахне терпко зеленню, вуркоче ніжно горлиця, і крізь повіки видно м'яке, розмите сяйво… То сходить сонце… Ласкаве, добре сонце його землі, його Вкраїни милої!..

В сад увійшов уже з розплющеними очима: зробилось раптом страшно, що вся краса ця зникне, коли її не берегтиме зором. Ось скоро вже два роки, як зняв мундир, як виїхав з Новопетровського укріплення, а й досі не може в те повірити усім єством, здолати жах пробудження, що нависає над ним мечем дамокловим.

Найпершими його зустріли вишні, що вже ледь-ледь займалися. Він уявив собі на мить, як гарно тут, коли цвітуть, і так йому зробилось жаль, що не приїхав у перших числах травня і не побачив того земного дива… Далі рядами йшли ще молоді, та вже з плодами яблуні. Маленькі, геть пухнасті, тендітні яблучка пахтіли зелом, всохлим недавно цвітом… Груші ж, — чи грушенята, скорше, — нічим йому не пахли, мов берегли запас казкових пахощів на час урочий стиглості… А по межі — тополі вряд. Немов дівчата вийшли водить танок…