Василь Шевчук - Терновий світ

— Я не велю — прошу тебе, — скривився мірчий.

— Дякую, — торкнув його Тарас за лікоть. — Ми тут і вдвох домовимося…

Віч-на-віч з гостем наймит став настороженішим. Оглянувся чомусь на хлів, на вила…

— Присядьмо ось на колодках, — сказав Тарас. Той мовчки сів, склав руки на животі. Порепані селянські руки…

— Я народивсь і виріс теж кріпаком, — озвався Тарас неголосно. — А в двадцять чотири роки викупили мене з неволі люди…

— Насправді?

— Щоб брехати, я застарий… Потім я став складати вірші. Й за них мене заслали на край землі…

— Шевченко?! — розширив очі наймит. Тарас кивнув.

— У нас про вас чутки ходили. Й панич один казав нам ваші вірші… про гайдамаків, Ґонту й Залізняка… — підсунувся до нього ближче. Потому зморщив лоба і прочитав напам'ять:

А Ярема — страшно глянуть —

По три, по чотири

Так і кладе!..

— Ви теж були у Корсуні? — спитав Тарас.

— Де всі — там я, — не крився від нього наймит мірчого.

— По що пішли?

— По волю.

— До князя?! — мовив з докором. — Просити в пана волі! Вона не кусень хліба, щоб жебрати її в панів!

— Гадали, він приховує…

— Як ви могли повірити, що цар почне відроджувати козаччину на Україні!

— Цареві що… Як схоче, то й не таке… — пошкрібся в тім'ї наймит.

— Не схоче! — різко сказав Тарас. — Козацтво — воля, влада усіх для всіх. А цар — це гніт, безправ'я простих людей, що трудяться, і благо панства, прихвоснів, лакуз царя, опори його й надії.

— Виходить, спершу треба прибрать царя? — здивовано спитав бунтар гарбузинський.

— Всіх за одним, як кажуть, махом! Царя, царят, міністрів та губернаторів, жандармів, панство…

— Господи, це ж треба сили й сили!

— Коли з'єднати силу всіх злидарів, невольників усіх імперії, то цар, жандарми, панство потонуть в ній, і сліду від них не лишиться.

Запала тиша. Наймит зітхнув, наморщив лоба, щось, певно, думаючи або вирішуючи.

— Якби ж це їм послухати… — сказав нарешті тихо.

— Кому?

— Та є тут у нас дядьки кебетні… Не те, що я…

— Зведи мене із ними.

— Це треба якось… Може…

— Я ще сюди приїду або прийду. А ти порадься з ними й знайдеш мене…

— Он пан!.. — шепнув по-змовницьки.

Тарас притих, підтримуючи його даремний острах. А втім, з панами будь-якими найліпше бути насторожі. В цього сільського дядька вже в гіркий повстанський досвід — пролита кров…

…Про Мліїв чув ще в Петербурзі. Власне, про ті дива, які творили в Млієві брати Яхненки та Симиренко. Тепер, коли проїздом до Кирилівки побачив сам, він загорівся вивчити нові людські взаємини, що так вражали в морі неволі, зла, пригнічення. А ще відчув: заводи, робочий люд, який на них працює, несуть в собі прообраз чогось того, що знищить кріпосників-собачників і скине їхніх ідолів з кривавих капищ.

З Корсуня його привіз Варфоломій. На хутір до Хропаля, найближчого помічника і зятя Симиренка. Олекса був якраз удома, — приїхав щось узяти й перехопити, — й вони, вже вдвох, невдовзі рушили на цукроварню в Мліїв.

— Побув удома? Як там? — спитав Хропаль, пригладивши розкішні вуса.

— Біда…

— Вже скоро, може, звільнять.

— Чи побалакають, та й буде все, як і було!

— Тупі у нас міністри, — зітхнув Хропаль. — Не можуть ніяк збагнути, що вільний краще трудиться, аніж кріпак, що мало бути з хлібом та ковбасою; потрібні вкрай машини, верстати, рейки для залізниць… Того кріпак не зробить. Не схоче і не зуміє. Він навчений робити хліб, а тут — вогонь, залізо, пара, гуркіт…

— Якби людей звільнили — всього навчилися б, — сказав Тарас. — Я знаю те по собі. Повіриш, став одразу якимось зовсім іншим, до всього вдатним, спраглим і геть невтомним! Вчуся і вчитись хочеться. Яке це щастя — воля!..

Хропаль тим часом вйокнув на дружних карих коней. Вони побігли швидше. В'їжджали в місто вільних людей труда, що виросло в долині сліз.

Завод не тільки вразив, а й приголомшив. Тарас раніше бачив і парову машину на кораблі, яким плив з Астрахані до Нижнього, і поїзд, що, неначе Змій Горинич, сопів вогнем між двох столиць, та тільки тут, де зібрано силу-силенну цих вогнедишних велетнів — творінь людських, ще раз — і вже безповоротно! — впевнився, що шлях подальший людства проходитиме через такі заводи, де для ганьби кріпаччини не буде місця.

Селище його не менше подивувало. Кожному — будиночок, город, садок. А потім ще — лікарня, школа, лазня!..

Обідали у Симиренка. Чи просто так, чи ради гостя зібралося чимало люду. Від праотця цієї фірми сімдесятирічного