Василь Шевчук - Григорий Сковорода

— Їй-богу, правда! — підбіг Правицький. — Він сам казав, у мене в домі. Взяв списки ваших творів. Читав, хвалив!

— О господи, — зітхнув Григорій скрушно. — Гадав спокійно вмерти…

— Єпіскоп прийде з миром. Смиріться й ви, розкрийте душу їх преподобію, зніміть скорботу з серця й верніться в лоно церкви!

Сковороді стало жаль людини, яка так палко, з таким натхненням казала нині чужі слова, творила волю іншого й приїхала сюди, напевно, не для останнього «прости!», а для цілунку зради. Ні, він не здатний зрадити! Він м'якотілий, лагідний, готовий усе зробити, аби був спокій, тиша та благодать.

— І що ми з цього матимемо? — спитав Григорій з натяком на тридцять срібників.

— Я — протопопство в Харкові, — пустився Яків берега. — Ви — мир, вінець подвижника, спокійну славну старість. А після смерті—ім'я святого!..

Сковорода не стримався і засміявся.

— Ну що ти мелеш, Якове, — сказав докірливо. — Хіба ж таким торгують!

Посол епіскопа не смів очей підвести. Стояв похнюпившись і м'яв листок.

— Учителю, я не подумав, що вас обурить… — озвався згодом. — Гадав, приємно буде.

— Видать, погано ми вас учили.

— Ви ж ніби…

— Якове, в безчасся наше, коли на возі їдеш, то озиратись мусиш на задні колеса. Ти пам'ятаєш, як нам з отцем Лаврентіем вже пах Сибір?

— Хіба таке забудеш, — промовив Яків, хмурячись. — Але, Григоре Савичу, у вас же в кожнім творі святе письмо, історія святої віри. Й лише подекуди…

— Sapienti, як кажуть, sat!

— Воно-то так… Проте чи гідне мужа таке лукавство?

— «Будьте кроткі, як голуби, а мудрі, як змії». Євангеліє, слова Христові.

— І все одно я зневажаю хитрість!

— Я також. Якове. Але молитвами Ісуса нашого ми й досі пишемо, живемо, боремося. Чи варта шкура вичинки?

— Не знаю. МожеПрийшов візниця Якова.

— Батюшко, вас і он їх, — кивнув на Сковороду, — пани гукають їсти.

— А ти вже їв?

— Давали.

— Ну що ж, ходімо, — устав Григорій. — Андрій Іванович гостинний пан…

Після обіду Яків зібрався їхати. Сковорода не стримував — побачився, погомонів; ще проведе. Все має йти своїм природним звичаєм, текти, мінятися. Не ступиш двічі в ту саму річку. Загатиш, спиниш — вода застоїться і зацвіте.

Звелівши кучеру, щоб доганяв, пішли помалу. Обом хотілося побути ще віч-на-віч, загладити свою вину за прикру сутичку, за неприємний осад, що залишився в душі у кожного.

— Напевно, ми вже не побачимося на цьому світі, — почав Григорій перший. — Ти не таї на мене зла. Я був лихий сьогодні…

— А я — нікчемний, правда?

— Душеубогий.

— Дякую…

— За що?

— За правду.

— Тепер вона не ціниться — всі продають, ніхто купляти не хоче.

Догнав візок. Сковорода оглянув пильно Якова, ввібрав назавжди в душу його обличчя, постать. Здавило в горлі.

— Друже…

— Що, батьку?

— Щось я хотів тобі сказати… — потер чоло Григорій. — Проклята пам'ять…

— Заповісти?

— От-от! Шануйтеся, не дайте вбити в душах любов до волі, правди. Не піддавайтесь відчаю, не потерпайте, коли невдачі, прикрощі. Ми всі — предтечі. Месії прийдуть слідами нашими, за рік, чи два, чи двадцять. І не прийти вони не можуть. Ніщо не вічне в світі, неправда теж!

— Учителю… — розчуливсь Яків. — Я… я…

— Сідай і їдь, — сказав Григорій твердо. Обняв, притис до себе, поцілував.

— А може, й ви зі мною. Жили б у нас…

— Не можу. Дякую. Я обіцяв Михайлові.

— Господи, та вам же лист від нього! — ударив себе по лобі Яків.

Сковорода не міг діждатися, поки Правицький знайде цей довгожданий аркуш. Йому здавалося, що той навмисне шукає так нестерпно мляво, порпається у закапелках ряси, неначе курка в смітнику… Нарешті! Григорій схопив листа, Зірвав печатку і став читати, здоровлячи знайомий, рідний почерк, слова та фрази. Дійшов до підпису і не збагнув нічого — так спраглий, п'ючи, не чує смаку води.

— То що Михайло пише? — спитав ревниво Яків.

— Не знаю, зараз… Почав читати вголос:

— «Любезной мой друг, Григорій Савич! С самой весны я собирался к Вам писать. Желаніе мое видеть тебя и окончить век вместе. Я всячески старался купить деревню в Харьковском наместничестве, для привычки к тому краю и для тебя. Й совсем было сторговал, но соседи попрепятствовали… Возлюбленный мой Мейнгард! Тяжелы были последствія светскаго круга, в которой попал друг твой, оставя сам себя. Удручен, изможден, истощен волненіями света, обратился он в себя самого, собрал разсеянныя по свету мысли в малый круг желаній и, заключа оныя в природное свое добродушіе, прибыл из столицы в деревню, надеясь тамо найти брег и пристань житейскому своему обуреванію…»