Василь Шевчук: Григорий Сковорода

Поволі терпне тіло, стає чужим, холодним. Відмучилося, щоб повернутися назад у землю і перейти в щось інше і знов зробити коло в якомусь образі — трави, калини, дуба…

Згадав калину в березі, з якої вирізав йому дідусь сопілку. Оту, найкращу, першу… О, як вона співала!..

Спочатку тихо-тихо, а потім усе настирливіше приплив з дитинства той калиновий голос і задзвенів, розлився по всій душі. Перед очима пішли поволі Чорнухи, Многа, батько й чомусь заплакана, завжди весела мати… їй, певно, жаль, що вмерла, не попрощавшись зі своїм улюбленцем… Не плачте, мамо! Скоро він дожене вас, мамо, він уже йде…

Самого душать сльози…

Небавом ще дві жінки пройшли над ним хмарками — Мар'яна першою, відтак Олена… Чи то живі, чи вже чекають там?..

Сопілка грає, журиться, немов душа калини вселилася у цю нехитру музику.

Ой коню мій, коню,

Золотая грива…

Так і не сів, не виїхав у чисте поле 3 кобзою, не заспівав такої, щоб світ стенувся з подиву, щоб воля в сонці зблиснула, неначе гостра криця. Либонь, судився іншому золотогривий вітер…

Калина плаче, тужить… Печаль стискає серце: десь у Михайла, в Якова, ось тут, під головами, і хтозна-де лежать його творіння, його рукописи, яким не вийти в люди… Нема пророка в рідному краю… Пророки є, та їх бояться!

Холонуть руки, ноги… Григорій бачить вітер, криницю, верби, явора… Дзюрчить вода, туркоче в хащі горлиця… Й сопілка грає пісню, ще й промовля словами:

Ой ти птичко жовтобоко,

Не клади гнізда високо!

А клади його на травці, на зелененькій муравці…

Не так, не так! О господи… Це кобзарі переіначили, зробили просто… Боже!..

І раптом зринула страшна, мов буря, думка: він, він не так писав!

Рвонувся з ліжка — пізно… Розплющив очі. Свічка вже ледве-ледве блимала. Гойдалися похмурі, кволі тіні, мов заколисували, щоб вгамувати останній біль у грудях… Нараз погас тремтливий тьмяний вогник, й не стало болю… Темрява… Заграла знов сопілка… Тужливо, голосно… А потім — тихше, тихше…

— КІНЕЦЬ —