Василь Шевчук: Григорий Сковорода

Пани гуляли й досі. Кричали, грали, пробували співати псалми, канти.

Отак усе на світі: добро і зло, пітьма і світло, печаль і радість… Велика єдність! Як у народі кажуть, одна половина світу скаче, а друга плаче…

Стомлений, сідав на край могили і, трудно й часто дихаючи, прощався з небом і сонцем, з водою ставу й вербами, з вогнем калини й ніжністю стрімких тополь… Сьогодні, Завтра і через рік тут буде все, як нині. Лише його не буде…

Був і нема. Химерно…

Вставав і знову вергав важку і мокру землю.

За цим трудом, уже надвечір, його й застав Андрій Іванович.

— Григоре Савичу, що це ви робите? — спитав зчудовано.

— Копаю.

— Що?

— Могилу.

— Кому?

— Собі.

Господар дістав хустинку і витер піт на лобі. Відтак промимрив:

— Жарти… Ви берете мене на кпини. Григорій виліз, обтер травою чоботи й, передихнувши, мовив:

— Я не жартую, пане… Коли умру, то поховайте мене у цій могилі.

Андрій Іванович одразу витверезів. Утерши знову піт, спитав стурбовано:

— Вам зле? Ви чуєте, що скоро вмрете?

— Цієї ночі…

— Господи! — перехрестився Андрій Іванович. — І о я пошлю по батюшку…

— Не поспішайте, — спинив його Сковорода. — Я ще не вмер.

— А висповідатися і причаститися, як за обрядом личить?

— Пусте, — сказав Григорій. — Обряди вигадали попи й ченці.

— Ви вмерти хочете без відпущення? — спитав із жахом Андрій Іванович. — А як же бог? Як світ, громада.-'

— Хто не грішив, тому не треба каятися.

— Всі грішні.

— Правильно. Й попи не виняток.

— Хіба вони не люди…

— То як же можуть грішники відпускати комусь гріхи.

— Вони ж посвячені.

— Такими ж грішниками.

— Ви щось таке говорите, — прошепотів Андрій Іванович, — що в мене аж мурашки по спині… Ходімо краще в хату та повечеряємо собі удвох, любесенько…

— А гості ж як?

— Роз'їхалися.

Пішли помалу вгору.

Сідало сонце. Тіні стелились довгі, чорні. Багрове листя Зблякло й лежало вбогим шматтям, якому вже ніколи не мліти в ласках вітру, не пити трунку променів і не злітати з віття ясними диво-птицями…

Андрій Іванович щось казав, доводив, але Григорій його не чув. Це був останній вечір, і він прощався з вечором, червоним сонцем, тінями, опалим листям, з усім веселим світом. Не жаль було нічого — воно ж усе лишається. Вмирає він, одмучився.

З-за клуні вибігла не молода уже паньматка і закричала:

— Він тут б'є байдики, а я вже все оббігала, його шукаючи. Ходи мерщій, Андрію, та щось роби!..

— И чого ти ото здіймаєш гвалт?

— Єпіскоп їде, бовдуре! — взялася в боки пані. — Ночує в олочеві, а завтра буде тутечки!

Андрій Іванович оторопів, мов проковтнув язик. Стояв щось мимрив, поглядаючи то на дружину, то на Григорія

Нарешті він отямився і гаркнув, наче перед полком козацтва:

— Збери всю челядь та всіх жінок слобідських і щоб до ранку будинок був, як церква!

Коли паньматка зникла, він повернувся, украй збентежений, до пожильця й розвів руками:

— Вибач, Григоре Савичу, я мушу йти. Такий-бо гість, така ж бо честь для мене! Сковорода всміхнувся:

— Ідіть, ідіть. Прощайте!.. Одне я вас проситиму: як поховаєте, то напишіть на камені чи там на чому такі слова: «Світ ловив мене, але не спіймав». Запам'ятали? Можете їх повідомити й преосвященному.

— І-фазд, гаразд. Все виконаю! — гукнув Андрій Іванович. — Ми завтра ще продовжимо цікаву нашу бесіду!.

Сковорода ледве дістався ґанку. Спочив на лавці і подолавши всі одинадцять сходинок, зайшов у дім, де починався великий шарварок.

В його кімнаті було спокійно й темно. Поставивши вже не потрібний костур, добув вогню і запалив недогарок Кімната враз ожила, наповнилася густими тінями, а за вікном надворі, стало іще темніше. Світ потонув у темряві, зник, відійшов кудись у невість, і залишилося його в Григорія тільки маленька часточка, окреслена холодним муром стін. Ітіл. ліжко, скриня і вогник свічки…

Зняв у порозі чоботи й поставив їх до костура. Піднявши віко скрині, переодягея в чисте. Не відчуваючи ногами холоду ані підлоги, пішов до столу, зібрав книжки, рукописи й поніс до ліжка. Ніс обережно, сторожко, боявся дуже, щоб не впустити і не розсипати, бо вже не знав, чи стане сили зібрати. Поклав під голови, накрив свитиною й, перехрестившись, ліг.

Зітхнув з полегкістю, хотів дмухнуть на свічку, та передумав: нехай горить, зосталося всього на палець воску, сама погасне хутко…

Ну, от і все. Прожито останній день. На часі смерть, логічний кінець шляху людського, сумний фінал трагедії…