Софі Перино - Дочка Медічі

— Це природжений інстинкт. Жеребець відганяє муху, чи не так? Як би мій брат не кусав мене, я не віддам йому мою корону. Можете передати йому це... і матері також,— він відпускає мою руку.— Ідіть.

За дверима апартаментів мого брата я почуваюся сумною та втомленою. Дуже повільно прямую до своєї опочивальні. Я не помічаю Шарлотту, доки вона не промовляє моє ім’я.

— Ось ви де! Боже мій, яка ж ви незграбна сьогодні, блукаєте в якомусь оціпенінні, хоча вашою свободою можна скористатися краще.

Я розгублено кліпаю очима.

— Хіба ви не казали мені, що хочете його бачити?

Уся моя нудьга одразу розвіюється.

— Так!

— Тоді ходімо. Її величність сказала мені, що ви з королем. Вона не шукатиме вас. Якщо ж хтось раптом питатиме, де ви, Жийона скаже, що ви пішли спати.

— Куди ми йдемо? — запитую я, поки вона підштовхує мене до сходів.

— У темряву, туди, де легше сховати те, що ніхто не має бачити.

Здається, ми потрапили до саду біля кухні. Я відчуваю запах розмарину, коли наші спідниці чіпляються за рослини на вузькій стежині. Попереду височіє якась постать, що різко вирізняється на тлі блискучих мідних уламків.

— Я зачекаю всередині,— каже Шарлотта, зупинившись.

Мене не треба двічі вмовляти. Я не можу розгледіти обличчя герцога, доки не підходжу на кілька ярдів ближче. Він не усміхається, як робив це у дворі, але його очі огортають теплом, як і простягнута до мене рука.

Я притискаюсь до нього, сподіваючись отримати поцілунок, але натомість він каже:

— Біля стіни є лавка.

Там і справді стоїть лавка, вкрита мертвою та зморщеною виноградною лозою. Ми сідаємо впритул одне до одного. Генріх бере мою другу руку та цілує обидві.

Коли він піднімає голову, я кажу:

— Пане, відтоді, як ми бачилися востаннє, ваше ім’я в усіх на вустах. Вам має бути приємно.

Він відмахується так, наче його досягнення нічого не означають.

— Ви досі не заміжня. Ось це приємно.

— Не знаю, чи надовго. У кожному листі, який отримує її величність, повідомляється, що португальці налаштовані завершити перемовини з її послом.

Гарне обличчя мого коханого стає серйозним. Укотре за останні дні я думаю, що надто молода для заміжжя, незалежно від того, що раніше була іншої думки. Спершу мені потрібно більше часу для кохання, зокрема для кохання цього чоловіка.

Нахилившись уперед, він ніжно цілує мене.

— Ви маєте повідомляти мені про хід перемовин,— каже він, коли наші уста роз’єднуються.— Погано відволікатися на припущення, коли мусиш битися.

— Я намагатимусь.

Я думаю про те, як швидко втратила з ним зв’язок, коли армію розпустили після битви в Ла-Рош-л’Абей. І про те, яких клопотів завдає Генрієтті наше заборонене листування.

Здається, Генріха хвилює дещо інше.

— Я розумію. Для вас ризиковано писати мені. Я буду страшенно засмучений, якщо хтось запідозрить. Ваша честь важливіша за мій спокій.

— Не для мене,— шепочу я.— Ви і ваш спокій важливіші за мої власні почуття.

Він знову цілує мене. У цю мить я чую сухий хрускіт. Генріх теж чує. Відпустивши мене, він намацує рукою кинджал. Потім вдивляється в темряву.

Ближче до палацу видніється силует, він нахиляється зірвати щось із кущів.

Перелякавшись, я важко дихаю, намагаючись ні про що не думати. Силует випростовується і на якусь мить зазирає в сад. Ми з Генріхом заклякаємо на місці. Я воліла б узагалі не дихати, якби мала таку можливість. Мить по тому ця особа — ким би вона не була — кидає до рота зірвані ягоди та повертається до нас спиною. Коли вона заходить до палацу, в отворі дверей спалахує світло.

— Саме цього я й боявся,— спокійно каже Генріх.— Хто б це не був, він міг пройти спереду, побачивши нас у такій компрометуючій ситуації, поширити плітки або навіть гірше. Ваш брат Анжу має зуба на мене. Він прагне занапастити мою репутацію, налаштувати проти мене придворних, а також короля. Він залюбки знищив би мене.

— Як би не обмовляв вас Анжу, це лише підвищить ваш авторитет в очах його величності,— відповідаю я.— Чи справді все так погано між вами й Анжу? Невже одна-єдина битва, яка сталася два місяці тому, могла призвести до такої ворожнечі?

— Наші стосунки з герцогом ніколи не були надто дружніми. Він любить мене як супротивника у тенісних матчах, у двобоях, у змаганнях за славу, що зазвичай відбуваються одночасно з війною. Проте маю сумніви, що я міг би назвати його «другом».

Я знервовано соваюся на краю лавки. Я не можу пригадати нічого, що спростувало б його слова, і лише дивуюсь, чому я ніколи над цим не замислювалася.