Софі Перино - Дочка Медічі

— Звісно, я перекажу. Проте ваша величність матиме нагоду продемонструвати витримку й на власні очі переконатися, що після падіння з герцогом усе гаразд. Переслідуючи Коліньї, герцог наказав мені звернутися з проханням до вашої величності та його величності короля: він молить вас вирушити за ним на південь і зустрітися біля Сен-Жан-д’Анжелі. Він планує взяти місто в облогу, і для цього йому потрібні мудрі поради та схвалення від вас обох.

Моє серце, яке хвилину тому калатало від страху, тепер калатає від щастя. Ми вирушаємо слідом за Анжу. Я побачу на власні очі, що мій брат цілий та неушкоджений. Я заспокою та потішу його розповіддю про те, до яких слів і дій я вдавалася заради нього, поки він так відважно бився.

— Пане, я передам королю ваше послання. Якщо ви можете витримати розлуку з вашими товаришами по зброї, прошу вас залишитися з нами на один день. Потім ви мусите поїхати й переказати моєму синові, що, попри велику відстань, яку я не можу подолати так само швидко, як і ви, незабаром він побачить двір біля своїх наметів.

Уклонившись матері, Гаст проходить повз мене. Дорогою до дверей він кидає на мене погляд, значення якого я не зовсім розумію.

Зчиняється метушня: всі починають пакувати речі в той час, як мати все ще перебуває в апартаментах Карла. Нас очікує подорож, упродовж якої доведеться подолати понад сорок п’ять льє і витратити три дні. Я не можу дочекатися миті, коли обійму та привітаю героя Монконтуру, як віднині кличуть Анжу.

Жваво віддаючи накази, я молюсь, аби гарна осіння погода протрималася ще трохи. Мокрі дороги змусять нас їхати удвічі довше. Я намагаюсь не думати про інші причини, які можуть завадити нашій подорожі; коли країна у стані війни, жодна дорога не є безпечною.

До мене підкрадається Жийона з купою згорнених сорочок у руках.

— Ваша високосте,— тихо каже вона,— сеньйор дю Гаст стоїть біля дверей.

Я надзвичайно здивована. Не уявляю, навіщо сеньйор завітав до мене замість відпочинку після тривалої поїздки.

— Подбайте, аби не забули мою нову сукню, ту, що має колір золотого осіннього листя,— я даю останні вказівки, прямуючи до дверей. Я не одразу бачу дю Гаста, адже він стоїть збоку.

— Сеньйоре,— я нахиляю голову.

— Ваша високосте,— він не рушить із місця.

— Бажаєте увійти, пане?

— Ні, дякую,— дивлячись в інший бік, він приглушує голос.— Я маю передати вам листа. Це приватний лист від герцога Анжуйського.

Моє серце б’ється швидше. Що ж такого хоче розповісти мені брат? Якісь подробиці стосовно його поранення? Чи просить виконати чергове доручення? Я простягаю руку.

— Ні, не тут,— він поплескує по шкіряній сумці на поясі.— Ось тут,— він підносить два пальці до скроні.— Можете зустрітися зі мною?

— Зустрітися з вами?

— Наодинці.

Я знову озираюсь, аби упевнитися, що ніхто не йде слідом. Переконавшись, що за мною не стежать, я протискаюсь крізь вузький отвір між огорожами на задній стороні саду. Прохід між огорожами та кам’яною стіною залишили для садівників, які підстригають масивний бордюр. У цілому нагадує маленьку алею. Я виявила її за місяць після нашого приїзду. Якби ж я знала про її існування раніше, ми з Гізом могли би прогулятися нею.

Сеньйор дю Гаст уже чекає. Побачивши мене, він прямує назустріч і вклоняється. Дещо здивована, я помічаю, що він вбраний як кавалер — таке враження, що цей пан зібрався на світський захід, а не на таємну зустріч задля вручення листа.

Він пропонує мені руку, і я, не знаючи напевно, як реагувати, приймаю її. Ми мовчки крокуємо, переходячи зі світла в тінь, що її відкидає висока стіна попереду.

— Я чув,— каже дю Гаст,— що після облоги Пуатьє герцог де Гіз приїжджав сюди.

— Так,— я цілком збентежена. Навіщо сеньйору обговорювати герцога? — Як один із головних захисників міста він хотів звітувати перед королем і отримати його схвалення, на яке заслужив.

— Я також чув, що король не єдиний, хто хвалив його; усі придворні дами захоплювалися ним.

— Його сміливість до вподоби всім, і представниці слабкої статі не виняток,— мої вуха палають від думки про мої ревнощі, викликані компліментами інших дам на адресу герцога.

— Ви захоплюєтесь ним, чи не так?

Я зупиняюсь і відпускаю його руку.

— Яке це має відношення до мого брата та його листа?

— Ви не відповіли на моє запитання,— каже він.— Цікаво. Утім, мені не потрібна відповідь. Я бачив, як ви усміхалися йому, коли ми стояли всі разом і слухали про плани герцога Анжуйського. І я бачив ще більше.