Софі Перино - Дочка Медічі

— Ні, я присуну крісло ближче до вогню,— вона знову схиляється над рукоділлям, але перед цим усміхається мені.— Ви стали чудовою помічницею.

— Ніщо не тішить мене більше, ніж спілкування з вами та моїм братом, пані. Відверто кажучи, я не хочу залишати мою родину та вирушати до Португалії, аби стати королевою.

— Жодна дівчина не хоче жертвувати всім знайомим заради невідомого,— відповідає мати. І додає після миті роздумів: — Можливо, я була винятком: хоча мій дядько, Папа Римський, добре ставився до мене, він не міг замінити батька або матір. Натомість ваш дід Франциск опікувався мною майже як батько.

— Король Португалії відкладає вирішення нашого питання. Може, нам слід вчинити так само? Ми з моїм нареченим молоді. Один рік нічого не значить для португальців, чи не так? А я була б надзвичайно задоволена провести цей рік у вашому товаристві.

Цього разу погляд матері стає більш допитливим.

— Невже для вас справді так важливо не розлучатися зі мною?

— Так, пані. Служити вам... Я відчуваю, що це справа мого життя. Служити вам і завжди бути тут заради Анжу.

— Ви сумуєте за ним так само сильно, як і я,— вона з розумінням киває.

— Якби ж оголошення смертного вироку, що його виніс Парламент стосовно Коліньї, було достатньо, аби вбити цього пана!

— Майте віру, дочко. Хтось захоче отримати п’ятдесят тисяч екю або ваш брат здійснить цей подвиг, не розраховуючи на винагороду, і повернеться до нас.

— Герцог де Гіз теж охоче вбив би його без будь-якої винагороди.

— Ваша правда, але не треба сподіватися на це. Зрештою, якщо його милість здобув би трофей у вигляді адмірала, ваш брат повернувся б до нас розгніваним і сипав прокльонами.

— Яким би він не повернувся, я бажаю бути тут,— кажу я, намагаючись продовжити обговорення мого шлюбу.

— Ви й будете тут. Навіть якщо завтра ви вийдете заміж за довіреністю, мають минути кілька місяців, перш ніж ви вирушите до Португалії. Перевезення одного вашого гардеробу — нелегка справа.

— Звісно, я готова виконати мій обов’язок, пані. Я прошу лише подумати, чи не можу я бути корисною вам на близькій відстані. Якби мені обрали французького чоловіка, як моїй сестрі Клод, ми могли б і надалі тісно спілкуватися.

Ось я і сказала це. Слова, які я жадала, але боялася вимовити.

— Марго! — обличчя матері не виглядає сердитим, але особливого задоволення я теж не бачу.

Я напружуюсь в очікуванні нарікань, коливаючись між упертістю та швидкою капітуляцією.

Хтось грюкає у двері й навстіж відчиняє їх попри те, що мати ще не встигла запросити відвідувача. Укритий пилом і брудом, сеньйор дю Гаст, близький друг Анжу, переступає поріг. Я одразу забуваю про короля Португалії й сумніваюсь, що мати зможе згадати його ім’я, навіть якщо дуже старатиметься. Цей чоловік прибув із поля бою. Він приніс звістку від мого брата... і від Гіза.

— Ваша величносте, ваша високосте, я прибув із Монконтуру. Там відбулася важлива битва.

— І що?.. — допитується мати.

— Війська його величності під командуванням герцога Анжуйського здобули перемогу. Вісім тисяч гугенотів здалися в полон. Коліньї утік на південь, але він сильно поранений, тож, якщо його наздоженуть, він та його люди неодмінно зазнають поразки.

— Дякувати Богу! — кажу я, рішуче перехрестившись.

— Дякувати вашому брату,— відповідає мати.— Він — найвідважніший принц у світі. Як почувається мій син?

Я вперше звертаю увагу, що вираз обличчя дю Гаста — всупереч звісткам, які він приніс,— не можна назвати переможним.

— Ваша величносте,— він нервово облизує верхню губу,— у розпалі битви герцога вибили з сідла.

— Боже милостивий! — мати блідне, а у мене в душі холоне. Якщо з Генріхом трапилося лихо, як ми з нею це переживемо? — Він поранений?

— Лише подряпини та синці, ваша величносте. Присягаюсь, я був поряд із ним, коли це сталося.

— Ви впевнені?

— Вельми впевнений, ваша величносте. Ця прикрість більше зачепила душу герцога, ніж тіло. Його особистий охоронець — відданий йому, як і всі ми,— люто бився, аби захистити його, і, зрештою, герцог знову скочив у сідло і залишив поле бою. Його милість особисто наказав мені передати вам не хвилюватися за нього: він надто цінує ваш душевний спокій і не хоче, аби ви турбувалися без жодних на те підстав.

Я бачу, як смикаються м’язи на обличчі матері, її руки намертво прикипіли до поручнів крісла.

— Сеньйоре, ми вдячні вам за те, що ви швидко принесли звістку, і за те, у якій формі повідомили її нам. Будь ласка, перекажіть герцогу, що ми сприйняли це лихо з такою ж сміливістю, яку виявив він під час того інциденту.