Софі Перино - Дочка Медічі

Ми. Мене не залишають!

Дорогою ми отримуємо звістку, що мій брат, не бажаючи випробовувати на міцність здоров’я матері, вирушив на північ і чекає на нас у Плессі-ле-Тур. Коли за обрієм з’являється затишний старий палац, вся наша свита почувається виснаженою після швидкої подорожі. Анжу біжить нам назустріч жваво, немов мала дитина; він знімає матір із сідла та палко обіймає її. Потім він вітається зі мною, й, коли стискає мене в обіймах, я бачу під аркою освітлену сонцем постать. Це Гіз! Невже вони примирилися?

Карл виходить уперед привітати Анжу. Поки обоє удають, ніби раді бачити один одного, я дивлюсь у бік Гіза, який стоїть неподалік з іншими офіцерами. Він виділяється навіть у такому товаристві, серед найкращих представників французької знаті, і причина аж ніяк не у високому зрості. Він тримається якось особливо: серйозний, зосереджений і водночас цілком розслаблений, і це привертає увагу.

— Кого ви шукаєте? — голос Генріха лякає мене.

Я з усмішкою повертаюсь до нього.

— Нікого. Просто хочу увійти всередину та трохи відпочити.

Анжу пропонує одну руку мені, другу — матері, й веде нас повз групу придворних. Угледівши нас, Гіз усміхається — звичайна усмішка й не більше, але цей простий жест будить у моїй душі зливу почуттів, які, певно, відбиваються на моєму обличчі, тому що усмішка герцога стає ширшою. Коли ми проходимо повз чоловіків, я усвідомлюю, що не лише Гіз помітив мою реакцію. Сеньйор дю Гаст задумливо дивиться на мене.

Генріх супроводжує нас до апартаментів матері. Вона взяла з собою так мало фрейлін, що я не маю нагоди втекти. Справа не в тому, що я нехтую своїми обов’язками перед її величністю. Генрієтта з нами не поїхала, але Шарлотта — тут. Поки ми розбираємо предмети королівського гардеробу, я шепочу їй на вухо:

— Я мушу його побачити.

Вона знає, кого я маю на увазі.

Ми вечеряємо в апартаментах короля. Генріх у чудовому гуморі. Карл зробив декілька спроб обговорити завершення облоги та війни в цілому, але Анжу щоразу каже:

— Завтра. Завтра я докладно розповім вам усе, ви та ваші радники маєте чітко розуміти ситуацію, як ми з Таванном.

Ухилятися від запитань його величності у такий спосіб — неввічливо, але хто сваритиме Анжу? Мати точно не захоче. Вона дивиться на нього з безмежною любов’ю. Цього достатньо, аби зіпсувати настрій Карлу, навіть якби Анжу не відмовлявся говорити з ним. Незабаром король хмурніє.

Мати поводиться обережно, пам’ятаючи, що нещодавно одужала після тривалої хвороби. Коли ми, вдосталь ситі, піднімаємось з-за столу, вона каже:

— Я піду до себе.

— Ви дозволите піти з вами та спати біля підніжжя вашого ліжка? — запитує Генріх.

— Якщо ваші друзі відпустять вас.

— Їм доведеться відпустити мене, а, якщо хтось буде проти, він відчує мій гнів. Проте я навряд чи почую заперечення, всі мої друзі знають, що ви — найдорожча для мене людина.

Чи справді Карл зневажливо фиркає?

— Ходімо, Марго, допоможете мені роздягнутися.

— Може, дозволите й мені приєднатися, аби зібрати докупи всіх ваших дітей? — запитує Карл. І додає, не чекаючи відповіді: — Хоча ні. У мене все одно болить голова. Позаяк Марі сьогодні не з нами, ви могли б принаймні відпустити зі мною Марго — хай промасажує мені скроні.

— Чому всі люблять його більше? — усівшись у крісло, запитує Карл, коли ми залишаємось наодинці.

— Це не так.

— Ви надаєте перевагу йому.

— Я люблю всіх моїх братів,— я заходжу за його спину і торкаюся пальцями його скронь. Випроставшись, він відштовхує мої руки.

— Геть звідси.

— Але ж я думала...

— Що? Ви думали, що ми — друзі та повірники? Я теж так думав. Мені здавалося, я знайшов у вас любляче серце, здатне зберігати таємниці. Але ви — ставлениця Анжу.

Обійшовши крісло, я схиляюсь перед ним і кладу руку йому на коліно.

— Карле, будь ласка, не треба.

Він стискає мою руку.

— Я не звинувачую вас. Може, я й король, але саме Анжу посприяв вашому злету при дворі. Тлумачте мої слова як заманеться, докоряйте мені за цей гнів, якщо насмілитесь.

— Я не докоряю вам. Я не маю права судити вас. Ви — мій король та любий брат. Хочу лише попередити: не дозволяйте Анжу дратувати вас — від цього ви втомлюєтесь, а він нахабнішає.

— Хіба він може бути ще нахабнішим?

Боюсь, може. Я не знаю людини більш самовпевненої за Генріха. Проте йому бракує повноважень.

— Сміливість не зробить його королем,— кажу я Карлу.— Ви маєте значно авторитетніший вигляд, коли стримуєте бажання відповісти на його кпини.