Софі Перино - Дочка Медічі

Моє серце тріпоче.

— У яких би гріхах я не зізнавалася на сповіді за ці довгі місяці, пане герцог, я не винна в тому, на що ви натякаєте. Може, я погано виконувала обов’язки доньки, сестри й християнки, але мої вуста не цілували іншого чоловіка.

Нарешті він пригортає мене до себе.

— Якби я вважав наші обійми гріхом,— урочисто промовляє він,— я відмовився б від них, як би палко цього не жадав. Але я знаю, що маю шляхетні почуття до вас, і моє бажання зберегти вашу репутацію бездоганною сильніше за нижчі інстинкти,— він нахиляється до мене. Поцілунок саме такий, як я пам’ятаю: надзвичайно, неймовірно дивовижний. Відірвавшись від моїх вуст, він дивиться на мене, і його погляд уже не виражає ані тіні сумніву.— Завтра я іду.

— Ні! — тепер, коли я згадала все, що відчуваю до нього, рішення залишити мене саму так швидко здається мені жорстоким.

— Цей обов’язок тяжіє наді мною, адже поки що я особливо не відзначився в боях.

— Хіба не ви керували королівським військом у місті Жарнак? Ми дивом перемогли в тій битві, передусім, завдяки вправному командуванню.

— Мене тішить, як красномовно ви доводите мою сміливість,— усміхається він.— Думка про те, що ви спостерігаєте за мною, надихає мене на подвиги, гідні вашого захоплення. Ваш брат може похвалитися вбивством Конде, а ваша мати — вбивством де Андело. Чи маю я вбити брата останнього, перш ніж ми зустрінемося знову?

Мене збуджує його готовність убити заради мене. Однак знищити Коліньї непросто: він загартований воїн. Я хочу коханця не лише сміливого, але й живого.

— Я розумію вашу жагу помститися за батька. Але прошу вас пам’ятати: навіть якщо батько дивиться на вас із небес, він був би проти, аби ви жертвували своїм життям. Убивайте, але не дозволяйте вбити вас.

— Докладу всіх зусиль. Натомість обіцяйте мені дещо. Намагайтесь не виходити заміж до нашої наступної зустрічі.

— Це легко виконати, адже я побачу вас за обідом.

— Не жартуйте, Маргарито,— я відчуваю раптовий, гострий спалах насолоди, коли він знову промовляє моє ім’я.— Скажіть, що ваше серце належить мені і що ви не поспішатимете віддати вашу руку іноземному принцу.

— Моє серце належить вам.

Він ніжно цілує мене вдруге.

— Мушу піти перевдягнутися. Я обіцяв королю приєднатися до нього.

— Але ж я побачу вас згодом.

— Авжеж. Ми підемо на прогулянку, тримаючись за руки, або танцюватимемо під належним наглядом. І всі подумають: «Яка гарна пара!»

— Чи побачу я вас так, як сьогодні? — я знаю, що питання нескромне, але відчуття його рук навколо мого стану надто приємне.

— У цій самій кімнаті. Герцогиня де Невер дала мені слово.

Мати відриває погляд від свого письмового столу. Здається дивовижним, що їй вистачає сил годинами сидіти так: читати листи, відповідати, приймати радників і дипломатів. Незабаром вона матиме змогу подорожувати, і ми разом поїдемо до Анжу! Ми обоє жадаємо бачити його. І я маю надію, що цього разу я зустріну в таборі герцога де Гіза.

— Португальський посол у Мадриді повідомляє Форкево, що він лише очікує вказівок із Лісабону, аби завершити перемовини про ваш шлюб.

— Мені так приємно це чути.

Я намагаюсь зобразити радість попри те, що моє серце не погоджується. Зустріч із герцогом, хоч і коротка, багато що змінила. Таємне листування, що стало можливим завдяки Генрієтті, змінило ще більше. Якщо обійми можуть призвести до плутанини між хіттю та коханням, слова на це не здатні. Листи Генріха сповнені такої шляхетності й набожності, передають таку глибину почуттів, що з кожним рядком я дедалі сильніше захоплююся ним. Певно, це кохання справжнє, святе кохання. Я настільки ціную це почуття, що навіть не розповідаю про нього своїм подругам. Хай думають, що я все ще веду світську гру. Я не витримаю, якщо вони глузуватимуть із мене, як це робила Генрієтта, коли я вперше зізналася, що кохаю його милість. До того ж, Генрієтта може припинити допомогу, якщо довідається про серйозність наших стосунків.

— Можливо, ви станете нареченою раніше, ніж ваш брат Карл обере собі дружину.

Мати прагне одружити Карла зі старшою донькою Імператора — Анною.

Намагайтеся не виходити заміж, до нашої наступної зустрічі. Слова лунають у моїй голові так чітко, наче Гіз присутній у цій кімнаті.

— Гадаєте, перемовини закінчаться так швидко?

— Я молюся про це.

Цікаво, до кого з нас прислухається Бог, якщо я звертаюся до Нього із протилежним проханням?