Софі Перино - Дочка Медічі

— Відпочивайте. Коли ви знову розплющите очі, я буду поряд.

Анжу кличе мене, і ми разом вислизаємо з кімнати. Не встигаємо зробити і двох кроків, як його гнів вибухає.

— Ви бачили? Ви бачили, як його величність ставиться до мене?

— Карл заздрить,— я розумію, як почувається мій брат, тож і Генріх має зрозуміти.— Короля не порівнювали з другим Александром Македонським. Двір не говоритиме про нього як про сміливого воєначальника, який привів королівські війська до доблесної перемоги.

— Чи здобуду я таку славу? Може, король побачить, як Таванн спочиває на лаврах?

— Мати ніколи цього не допустить.

— Якби ж вона була здорова...— він робить паузу, і його обличчя стає похмурим.— Вона на вигляд така слабка. Кастелан справді вважає, що немає підстав хвилюватися за неї? Ви впевнені?

— Так. Присягаюсь: я постійно з нею і намагаюсь робити все, аби вона не докладала зайвих зусиль. Останні дві ночі я спала біля її ліжка.

— Карл теж проводить багато часу в її апартаментах? Шепочеться з нею,— він насуплює брови.

— Хіба не природно, що він піклується про неї, як і ми з вами?

— Природно чи ні, це дає йому можливість обмовляти мене. Поки я на війні, він годинами зводить наклеп на мене і бреше матері.

— Це просто смішно! Серце матері завжди належить вам, що б там не шепотів їй на вухо Карл. Невже ви думаєте, що її прихильність до вас може похитнутися?

— Ні, бо я цього не дозволю. Ходімо, я маю для вас пропозицію, вигідну нам обом.

В апартаментах Анжу дуже людно — ніде голці впасти. Чоловіки, які приїхали з ним, перемішалися з тими, хто, почувши про його повернення, прийшли випити вина та послухати його історії. Дехто обіймає його. Звільнившись від обіймів, Генріх піднімає руки:

— Панове, я пробуду в Меці недовго, але достатньо, аби добре це відсвяткувати на вечірньому бенкеті. Решту часу я проведу біля ліжка її величності. Це означає, що я мушу причепуритися. Вийдіть, будь ласка,— камердинер мого брата підходить допомогти йому, але Генріх додає: — І ви теж.

Коли ми залишаємося наодинці, він каже:

— Ви ж не проти виконати обов’язки мого камердинера? Знаю, вам бракує досвіду в роздяганні чоловіків, але це не складно.

Він розстібає і знімає камзол. Я простягаю руки. Вбрання пахне ним. Я скучила за цим запахом, який знаю, наче мій власний.

— Ось у чому справа. Серед усіх наших братів і сестер я довіряю лише вам. Ви — моя принцеса, віддана мені настільки, наскільки може мріяти чоловік.

Я шаріюсь від його похвали і, ховаючи рум’янець, відвертаюсь, аби покласти камзол і налити води в таз.

— Бачите? — він дарує мені сліпучу усмішку.— Ви вгадуєте мої бажання. Я можу вам довіряти.

Він починає митися. Кожен рух підкреслює м’язи його рук і торсу. Здається, війна ще більше зміцнила його гарне, атлетичне тіло.

— Ви допоможете мені?

— Лише скажіть, як саме.

— Будьте моїми очима, моїми вухами, моїм голосом. Повідомляйте мені всі новини і намагайтеся впливати на королеву, аби моє нинішнє становище не змінювалося.

Я спостерігаю, як він сідає і знімає взуття. Позаяк він дивиться в інший бік, я насмілююсь порушити делікатну тему.

— Я писатиму вам щодня, але, що стосується впливу на королеву, ви наділяєте мене владою, якої я позбавлена. Навіщо її величності прислухатися до мене?

— Вона прислухатиметься, тому що я їй накажу,— відповідає він, звертаючи до мене погляд.— Я наголошуватиму, що ви вже не дитина, а доросла жінка — розумна і віддана мені не менше за неї. Я попереджу її, що поважаю ваші думки і завжди беру їх до уваги.

— Справді?

— Звичайно.

— О, Генріху...— я розчулена, що він так мене цінує.

— Ви присягаєтесь бути моєю розвідницею? Ви допоможете мені залишатися в думках матері та зберігати її прихильність, коли я буду на відстані багатьох льє звідси?

— Маю за честь служити вам.

— Добре. А я раджу вам відкинути вашу сором’язливість і розмовляти з матір’ю так, як ви звикли розмовляти зі мною.

— Я намагатимусь.

— Запевняю вас, це не важко. Варто лише зрозуміти, що вона уважно слухає. Мати має здатність змушувати співрозмовника почуватися так, ніби він — пуп землі.

Я маю сумніви, що вона колись приділятиме мені таку увагу, але мовчу і відвертаюсь, коли Генріх знімає бриджі та одягає нові. Я беру чисту сорочку й віддаю йому. Приймаючи її, він каже:

— Така служба не залишиться без винагороди.

— Вашої турботи мені достатньо.

— Але ви отримаєте дещо більше. Ви пообіцяли зберігати мої привілеї, а я обіцяю поліпшити ваше становище при дворі. Будьте впевнені, що ви, людина, яку я люблю більше ніж будь-кого, завжди будете частиною моїх успіхів.