Софі Перино - Дочка Медічі

— Це перенапруження, викликане війною,— шепоче він.— Після смерті королеви Іспанії її величність не відпочивала попри те, що я неодноразово радив їй розслабитись. Вона не вірила, що війна може тривати без її вказівок. Тепер природа подбала про те, у чому вона відмовляла собі, змусивши її лягти в ліжко.

— Я звинувачую Флорентійського герцога,— сердито каже Карл.— Учора надійшла звістка, що він відкладає позику, яку обіцяв нам.

Я дивлюсь на матір. Її очі заплющені, на обличчі ані кровинки, нерухомість тіла складає разючий контраст із люттю, якою вона палала, коли ми бачилися востаннє. І я знаю, що винна. Чи маю я розповісти Кастелану про те, що сталося вранці? Про те, як її напад гніву урвався через раптове хитання? Ні, я не можу зізнатися. Натомість я кажу:

— Боюсь, ваша величносте, що лист від вашого посла у Мадриді засмутив її не менше.

Чоловіки навколо мене збентежені.

— Який ще лист? — запитує Карл.

Отже, мати зберегла в таємниці відмову Філіпа від шлюбу зі мною.

— Незалежно від того, що саме призвело до хвороби її величності,— канцлер Карла, вочевидь, уважає, що обговорення дипломатичних відносин може зачекати,— є одне запитання, яке необхідно поставити,— він робить паузу. Ми всі знаємо, що це за запитання. Воно тріпоче в повітрі, немов жива істота. Але, здається, лише він наважується говорити про це вголос, тож ми чекаємо, поки він закінчить.— Чи є підстави боятися за життя її величності?

— Зарано судити. Я знатиму більше про її стан, коли вона отямиться.

— Вона точно отямиться? — наполягає канцлер.

— Годі! — наказує Карл.— Такий песимізм недоречний біля ліжка її величності. Геть звідси!

Чоловіки виходять, залишається лише Кастелан.

Королівське самовладання, продемонстроване Карлом, одразу зникає. Наближаючись до ліжка, він ніби зіщулюється. Коли король схиляється на коліна поряд із матір’ю, він більше нагадує восьмирічного хлопчика, ніж вісімнадцятирічного чоловіка.

— Мати...— голос, який був таким суворим мить тому, переходить у приглушений сльозами шепіт.— Не покидайте мене. Я не зможу правити без вас.

— А я зміг би.

Чи справді Франциск пробуркотів ці слова собі під ніс?

Підходячи до Кастелана, я повторюю запитання де Морвільє:

— Вона прокинеться?

— На мою думку, так. Окрім міцного сну, від якого не можна прокинутися, я не бачу жодного симптому хвороби. Я впевнений: коли її тіло повністю відпочине, вона повернеться до нас.

— Я буду тут, коли вона розплющить очі,— кажу я.

— І я,— здіймає голову король.

— Ні, Карле,— ніжно кажу я,— ви маєте правити вашим королівством і віддавати накази воєначальникам. Це обов’язок короля. Чекати та спостерігати за нею — мої обов’язки доньки.

Він киває головою.

— Оскільки я знаю, що ви дбайливо виконаєте свій обов’язок, я не можу нехтувати своїм,— підвівшись, він наближається до мене з палаючим поглядом.— Не відходьте від неї. Будьте моїми очима та вухами в її опочивальні.

Франциск приносить мені мою книгу та приладдя для вишивання. Я посилаю за Генрієттою та Шарлоттою. Вони залюбки приходять. Розповівши їм про стан королеви, я порушую тему, що особливо мене хвилює.

— Корона Іспанії не буде моєю,— я відчуваю, як сльози щипають мені очі.

— Це справді ганьба,— Генрієтта хитає головою.

— Сподіваюсь, не більше. Сподіваюсь, розчарування її величності не стало причиною хвороби.

— Не кажіть дурниць. Її величність не з такого тіста. Вона поховала чоловіка та сина. Залишившись із неповнолітнім королем, вона примудрилася утримати його на престолі за часів війни. Якщо король Іспанії винен у її хворобі, його відмова одружитися з вами тут ні до чого.

Я молюся, аби Генрієтта мала рацію. Однак я не відчуваю полегшення. Очевидно, й не виглядаю заспокоєною, адже Шарлотта каже:

— Я знаю, це егоїстично з мого боку, але я рада, що ви не поїдете до Іспанії. Було б чудово, якби ми троє провели трохи більше часу разом.

— Я можу назвати ще одну людину, яку потішить рішення іспанського короля,— додає Генрієтта.— Герцог де Гіз бажає, аби ви залишалися у Франції, і він чітко дав це зрозуміти.

— Кому він це казав? — я не бачила герцога, коли ми були в Сомюрі, оскільки його військо розквартироване в Шиноні.

Генрієтта підморгує:

— Не можу розповісти. Але я довіряю моїм джерелам інформації. Ідея вашого заміжжя не до вподоби герцогу.

Я не відповідаю: раптове ворушіння на ліжку відволікає мене. Мати наполовину підвелася. Її очі розплющені, але, здається, вона нас не бачить.