Софі Перино - Дочка Медічі

— Ви дуже замислені,— каже Франциск.— Думаєте про королеву Іспанії?

— Так,— я приглушую голос,— я думаю, чи хотіла би стати наступною королевою Іспанії.

— Чом би й ні? — запитує мій брат.— Що може бути кращого у світі за корону? — ані тіні сумніву в його голосі.— Якби я був королем, ніхто не відвертався б від мене. Ніхто не шепотів би за моєю спиною про мої шрами або про те, що мій зріст не змінюється. Якби вони насмілились,— його обличчя раптом стає злим,— я наказав би їх убити.

Я впевнена, що він жартує, і готуюсь відповісти, що королева не має такої влади. З іншого боку, мати має владу, Єлизавета Англійська — теж. Усвідомивши це, я тримаю паузу. Чи могла б я стати впливовою, як королева Іспанії? Не можу сказати напевно, але мати неодноразово зауважувала, що Єлизавета мала вплив на свого августійшого чоловіка. Принаймні, заміжня жінка — сама собі господиня. Це було б чудово. Звісно, дружина мусить слухатися свого чоловіка. Але Філіп був би моїм єдиним господарем. Наразі я під контролем і стеженням надто багатьох людей.

Я усміхаюсь Франциску. Може, він і молодший за мене, але говорить мудрі речі. Я прийняла рішення. Я стану королевою Іспанії. Якщо я мушу цілувати короля Філіпа, хай буде так. Зрештою, я можу цілувати й інших чоловіків. Генрієтта та Шарлотта дозволяють собі зв’язки з коханцями, які задовольняють їх більше, ніж законні чоловіки. Можливо, іспанський коханець — моє майбутнє.

Секретар королеви поспіхом заходить до апартаментів її величності в Меці:

— Лист із Мадрида.

Він простягає скріплений печаткою пакунок. Я підводжуся разом з іншими фрейлінами, але мати зупиняє мене жестом.

— Можете залишитися,— каже вона зі слабкою усмішкою.— Я сподіваюсь на добрі новини стосовно вас.

Я почуваюся дивно. Які б новини не отримувала мати стосовно мого можливого шлюбу, я майже нічого не довідалася за чотири з гаком місяці. Попри те, що мені не повідомляли про хід перемовин, я докладала всіх можливих зусиль, готуючись стати королевою Іспанії,— старанно вивчала історію дому Габсбургів та іспанську мову. Можливо, настала мить дізнатись про моє майбутнє. Спостерігаючи, як мати розгортає депешу посла, я намагаюсь пригадати, як буде «печатка» іспанською.

Усмішка матері зникає першою. За нею зникає рум’янець.

— Батько зацікавлений у вас не більше за сина.

Таке відчуття, що мені дали ляпаса.

— Я не розумію.

— Щасливий шлюб Філіпа з вашою сестрою дає підстави оплакувати її, але не дає підстав виявляти прихильність до її родини. Здається, ворожість — єдине, на що може сподіватись Франція при іспанському дворі.

Її погляд повертається до сторінок, але завмирає на місці — це означає, що вона розмірковує, а не читає. А ось я не розмірковую — лише відчуваю. Збентеження, викликане черговою шлюбною відмовою, досить жахливе, але є щось особливо брутальне, коли тебе відштовхує чоловік, який обожнював твою сестру.

— Кров Господня! — слова матері уривають мої жалісливі думки.— Іспанія знову й знову наказує нам розірвати мирний договір та підкорити протестантів. Проте, коли його величність розпочинає війну, іспанці не допомагають, а скоріше створюють перешкоди.

На її обличчі знову спалахує гнівний рум’янець, утворюючи червоні плями.

— Філіп значно менше зацікавлений у збереженні віри, ніж удає,— веде далі вона, лють змушує її висловлюватись відвертіше, ніж я звикла чути.— Насправді його цікавить зміцнення влади, і він, поза сумнівом, розраховує, що збідніння Франції внаслідок війни сприятиме посиленню позицій Іспанії. Я надаю перевагу німецьким принцам. Може, вони й єретики, але чітко дають зрозуміти, хто для них друзі, а хто — вороги.

Обличчя матері набуває майже пурпурового кольору. Я бачу, як кров пульсує в її скронях. Підвівшись, вона ладна щось сказати, аж раптом хитається, наче опинилася на борту човна. Після чого хапається за стілець, з якого щойно встала.

— Пані!

Королева падає на сидіння. На якусь мить її очі відображають ту ж саму паніку, що бриніла в моєму голосі. Потім вона каже:

— Тримайте себе в руках, Маргарито. Хіба не достатньо, що я мушу мати справу зі зрадниками-іноземцями та виснаженою державною скарбницею? Невже я маю нести на своїх плечах ще один тягар — істеричну доньку, яка, здається, приречена залишатися незаміжньою? — вона закриває обличчя руками.— Ідіть.

Я мчу до моїх апартаментів. Там мене зустрічає Франциск. Останнім часом він часто навідується. Мовчки я біжу повз нього, хапаю всі мої іспанські підручники та нотатки і кидаю їх у вогонь із такою силою, що скрізь розлітаються іскри. Від однієї з них мої спідниці займаються. Перш ніж я встигаю нахилитися, мій брат уже поряд і гасить полум’я руками, затоптуючи жевріюче вугілля, розкидане навколо коминка.