Софі Перино - Дочка Медічі

— Ще тиждень тому я не думав би так,— відповідає він,— але я теж радітиму, якщо ця війна триватиме тижні, а не місяці. Щойно я здобуду перемоги для поліпшення моєї репутації і зможу похвалитися вбивством Коліньї, я залюбки повернуся до двору,— він приглушує голос.— І до ваших обіймів.

Ми відчуваємо потяг такої сили, що нам важко дихати. Я проклинаю світло дня і відкритість місця, де ми стоїмо. Чому в такому великому палаці так мало закутків, де можна усамітнитися?

— Я воліла б обійняти вас зараз і попрощатися з вами поцілунком, який би нагадував вам про мене.

— Невже ви думаєте, що я вас забуду? — він здається щиро засмученим.— Ваш образ надихатиме мене щоразу, як я братимуся за меч. Я битимусь за мого короля, за мою церкву і за вас.

— Пане, це неабияка честь. Якщо ви битиметеся за мене, маєте взяти з собою якусь мою річ так, як ви носили б мої кольори на лицарському турнірі.

Увесь цей час я міцно притискала сорочки Анжу до грудей — жалюгідна заміна обіймів із герцогом. Одну з цих сорочок я вишивала особливо ретельно: вона прикрашена вишуканим чорним візерунком на комірі та манжетах. Витягнувши її із загальної купи, я віддаю сорочку йому.

Коли він простягає руку, найближчі до нас двері відчиняються. До кімнати входить служниця з глечиком у руках. Вона щось наспівує під ніс. Від подиву я упускаю всі сорочки на підлогу.

— Ваша високосте, мені так прикро,— дівчина шукає місце, де поставити глечик, аби зібрати розкидані мною речі.

— Не переймайтесь,— кажу я,— я підніму. Але зачекайте хвилинку.

Я нахиляюсь, Гіз згинається біля мене й допомагає зібрати все докупи. Користуючись нагодою, він залишає собі ту саму сорочку, яку я приготувала для нього.

— Будь ласка,— я передаю дівчині білизну,— згорніть її і віднесіть герцогу Анжуйському з привітаннями від мене.

Коли двері за нею зачиняються, герцог відкидає голову назад і сміється.

— Що вас розсмішило? — запитую я.

— Ми. Якщо ми й надалі так нервуватимемо, можна ризикнути зірвати поцілунок. Заборонені поцілунки найсолодші,— він нахиляється.

Поцілунок триває недовго, але герцог має рацію: пристрасть і страх, що нас спіймають на гарячому, роблять його надзвичайно збуджуючим.

— Тепер,— усміхаючись, каже він,— я готовий битися.

аша величносте,— баронеса де Рец уривається до кімнати,— до нас іде король із кардиналом Лотаринзьким та кардиналом де Бурбон. У них похмурий вигляд.

Мати підводиться.

— Битва? — шепочу я Генрієтті. Невже поразка ? Мої думки одразу мчать до двох чоловіків, найдорожчих для мене серед сотень воїнів із армії його величності. Моє серце калатає.

— Неможливо,— шепоче у відповідь моя подруга.— Її величність щойно повернулася з огляду військ в Орлеані. Вони не могли наздогнати протестантів. Сторони мають зійтися віч-на-віч, аби розпочалася битва.

Цікаво, що ж це за новини? На порозі з’являється Карл. Баронеса назвала його «похмурим». Так можна описати обличчя двох кардиналів, але аж ніяк не вигляд мого брата. Він убитий горем.

— Пані,— він зупиняється перед матір’ю і бере її за руки,— я волів би, аби цю звістку приніс хтось інший, але я не міг цього дозволити — такі новини мають повідомити родичі.

Обличчя матері стає білим, як полотно.

— Наша сестра Єлизавета померла під час пологів.

Усі фрейліни одночасно скрикують від жаху.

— Ні,— вперто заперечує мати,— це неможливо. Перша половина терміну її вагітності ще не минула.

— Може й так, але її час вийшов,— Карл плаче, притискаючись губами до рук матері.

Мати дивиться повз нього, у бік кардинала Лотаринзького.

— Ваша величносте,— каже він,— з Іспанії надійшла звістка про те, що королева народила завчасно й померла невдовзі після своєї новонародженої доньки-інфанти.

— Тільки не Єлизавета! Тільки не Єлизавета! — у розпачі кричить мати. Стискаючи одне одного в обіймах, вони з Карлом здригаються від ридань.

Я налякана, більше налякана, ніж сумна. Я майже не знала Єлизавету, але я знаю матір. Вона сильна й непохитна, немов камінь. Бачити її в такому стані дуже незвично й жахливо. Здається, не лише я це відчуваю. Навколо мене ридма ридають фрейліни. Загальна пригніченість привертає увагу матері. Вона піднімає голову з грудей Карла. Відступивши на крок, вона рішуче витирає сльози.