Софі Перино - Дочка Медічі

Шарлотта сміється.

— Париж недостатньо великий для вас обох?

— Зазвичай так, але я боюсь, що герцог захоче «набратися сил» перед місяцями нашої розлуки. Яка ж нудьга, особливо враховуючи, що Бюссі теж поїде.

— Розумію,— відповідає Шарлотта, затягаючи нитку в голку.— Барон де Сов теж у грайливому настрої. На щастя, я втекла з дому і від нього під приводом «важливих доручень», що начебто маю виконати для королеви. Але, гадаю, що сьогодні ввечері я маю попрощатися з ним належним чином.

— О, ви гарна дружина,— сміється Генрієтта.— А ще ви гарно брешете! Наразі ви не маєте жодного коханця, схваленого королевою.

Роками я мріяла вийти заміж. Слухаючи розмову моїх подруг, я дивуюсь, навіщо я цього прагнула. Хоча, якщо жінка виходить заміж за чоловіка, який припав їй до серця і водночас влаштовує її родину, навряд чи вона вважає його тягарем.

— Генрієтто,— кажу я,— якщо ви залишитеся зі мною, ви уникнете товариства герцога де Невера.

— Непоганий хід. Але який привід я вигадаю, аби ввечері залишитися в Луврі? Кожна родина вечеряє вдома, усі жінки прощаються з синами, чоловіками та братами. Дехто прощатиметься зі своєю матір’ю. Вона прибула з Ансі, щоб провести його на війну.

— І нагадати йому вбити Коліньї,— додає Шарлотта.

Охоплена відчаєм, я підводжуся, тримаючи закінчені сорочки для Анжу. Мати звертає на мене увагу, коли я кладу їх біля неї. Якщо моїм подругам не прикро розлучатися з чоловіками, очевидно, що мати сумуватиме за своїм сином.

— Можна мені провести Анжу разом із вами?

— Маргарито, ми вже обговорювали цю тему. Це не розважальна подорож. Я маю впевнитися, що накази короля та вказівки Анжу виконуються як слід, перш ніж армія вирушить до Естампа.

Здається, усі налаштовані відмовляти мені. Зібравши докупи всі сорочки, я кажу:

— Віднесу їх до Анжу.

Мати киває.

У поганому гуморі я прямую до апартаментів мого брата. Трохи згодом чую голоси, зокрема один, який вказує, що герцог десь близько! Вельми впевнено я відчиняю двері до наступної кімнати й бачу Карла, Гіза та деяких інших чоловіків, які сміються та розмовляють. Вони підходять до мене.

— Сестро! — весело каже Карл.— Невже її величність доручає вам носити білизну?

— Це сорочки для Анжу. Він збирає речі,— Гіз дивиться на мене, і я відчуваю, як кров приливає до моїх щік. Сподіваюсь, чоловіки подумають, що я збентежена жартом Карла.

— Дурниці, це його камердинер збирає речі, а не він. Краще знайдіть служника, віддайте йому сорочки та ходіть із нами до зброярні. Я покажу цим панам, як я володію молотом.

— Обов’язково так напружуватись?

Після загострення хвороби, що спіткала його влітку, Карл все ще має змарнілий вигляд. Мати розробила для нього спеціальний раціон та обмежила його фізичну активність включно з полюванням. Цю заборону Карл сприйняв без особливого ентузіазму.

Його величність поблажливо усміхається.

— Дивіться, панове, ось це справжня сестринська відданість. Якби ж мій брат турбувався про моє здоров’я з такою самою щирістю.

Я радію, що мати не чує від нього таких слів про Анжу, хоча його супутники не надто здивовані: усі знають, що суперництво між синами її величності зростає.

— Якщо бажаєте, сестро, можемо піти подивитися на нового жеребця, якого мені привезли. Його виростили на фермі її величності.

— Я зустрінуся з вами в стайні, коли знайду когось, хто допоможе мені з сорочками.

— Ваша величносте, чи можу я супроводити герцогиню де Валуа? — приєднується до нашої розмови герцог.

Який розумник!

— Так, я дозволяю,— киває Карл.

Я проходжу повз чоловіків. Герцог слідує за мною. Побачивши, що наступні апартаменти порожні, я маю слабку надію, що Генріх зупинить мене і стисне в обіймах. Але, звісно, це був би верх непристойності. Натомість він крокує поруч.

— Я радію нагоді побачитися з вами віч-на-віч,— каже він.— Я прибув до Лувра, чекаючи на таку мить.

— Я вдячна, що ви це зробили. Я боялася, що ми не матимемо нагоди попрощатися,— мені не подобається, як лунає останнє слово: у ньому відчувається можливість завершення нашої історії, якої я не помічала раніше. І несподівано я починаю плакати.

— Маргарито, не треба,— він торкається моєї руки, і ми обоє зупиняємося.— Не прощайтесь зі мною сльозами, прощайтесь усмішками — вони приносять щастя.

— Вам це не потрібно,— кажу я.— Я знаю, що ви виявлятимете відвагу, а я чекатиму на звістки про ваші сміливі вчинки й захоплюватимусь вами. Проте я чекатиму на ваше повернення з більшим нетерпінням, і, хоча мені відомо, що ви полюбляєте битви, я щодня молитимусь, аби війна швидше закінчилася.