Софі Перино - Дочка Медічі

Ми зачаїлися в Залі каріатид, у ніші за колонами. Якби не відлуння, це була б ідеальна схованка. Генрієтта знову шикає зі свого місця, за два вікна від нас. Єдине джерело світла — сріблястий місяць, наполовину прикритий хмарами, тож роздивитися Гіза вельми важко. Я не заперечую. Я можу відчувати його, смакувати, і я вважаю, що темрява звільняє від скутості.

Його губи відриваються від моїх вуст і торкаються мого горла. Я занурюю руки в його волосся і притискаю його голову до моїх грудей там, де вони вимальовуються під верхом корсажу. Він мусить цілувати їх крізь тканину, і, хоча це безсоромно, я бажаю, аби вона зникла, бажаю відчути його губи на моєму оголеному тілі.

— О, Генріху,— шепочу я.

Він відхиляє голову.

— Ви назвали мене моїм християнським іменем.

— Назвіть і ви мене.

Він вагається. Щоправда, я не уявляю, чому він ніяковіє після того, чим ми займалися. Трохи згодом шепоче:

— Маргарито.

Я цілую його в шию.

— Скажіть ще раз,— наказую я.

— Маргарито,— у його голосі бринить благання.

Я знову припадаю до його шиї, мої губи спускаються за ключицю, так низько, наскільки це дозволяє розстебнутий комір його сорочки. Я відчуваю присмак поту після бою з Анжу.

Він стогне. Цей стогін змушує Генрієтту вкотре прокричати: «Тихіше!». За мить вона делікатно кашляє.

— Ваша високосте,— шепоче вона,— час повертатися до змагань, перш ніж про вас почнуть розпитувати.

— Ні,— мені уривається подих попри те, що вона має рацію.

Герцог востаннє цілує мене й тихо каже:

— Я кохаю вас, і тому не хочу завдавати вам клопоту.

Він кохає мене.

— Я мріятиму про вас,— каже Гіз. Оповитий місячним сяйвом, він віддаляється.

Я зітхаю.

— Він мріятиме про мене.

Генрієтта вистрибує з-за колон і каже:

— Він не лише мріятиме,— потім вона сміється.— Хотіла б я бути п’ятнадцятирічною і мати сімнадцятирічного коханця.

Я крадькома повертаюсь до апартаментів Анжу і змішуюсь із натовпом, що оточує учасників боїв і підбадьорює їх криками. Анжу, який поки що жодного разу не програв, усе ще лежить на підлозі. Він зіштовхує Сен-Люка, й, щойно його оголошують переможцем, підстрибує і кричить:

— Досить! Мені вже досить. Час випити вина.

Хтось простягає йому келих, після чого він прямує до мене.

— Сестро, як мило ви зашарілися. Невже поєдинок розігрів не лише мою кров, а й вашу?

— Я впевнена, що поєдинок вплинув на мій рум’янець,— відповідаю, не втримавшись від двозначності висловлювання.— Сьогодні вам справді пофортунило. А як щодо минулого вечора?

Мій брат сідає і кличе мене до себе.

— Вас цікавлять мої амурні справи?

— Авжеж. Чи мій вибір кращий за ваш попередній?

— Що стосується мого попереднього вибору, ваш успішно його перевершує. Що ж стосується мого майбутнього вибору, насмілюсь сказати, що вона перевершить Луїзу де Берадьєр.

— Ви заінтригували мене.

— Маю надію на це,— він віддає мені свій келих, і я допиваю вино.

— Коли ви вирушаєте в дорогу?

— До кінця тижня.

Так мало днів залишається. Так мало хвилин наодинці з Генріхом. Дуже приємно називати герцога його християнським іменем подумки, але ще приємніше шепотіти це ім’я йому на вухо.

Мій брат пильно дивиться на мене.

— Мене тішить сумний вираз вашого обличчя, коли я згадую про мій від’їзд. Мати супроводжуватиме мене якийсь час; можливо, вам дозволять подорожувати з нею.

— Сподіваюсь, так і буде!

Заплющивши очі, я уявляю Анжу на чолі армії його величності: на коні, у гарних обладунках, з одного боку — королівський прапор, а з іншого — герцог де Гіз, неймовірно привабливий у бойових латах.

— Будь ласка, Генрієтто,— шепочу я.— Минуло вже три дні, а завтра вони ідуть.

Моя подруга дивиться в бік моєї матері перед тим, як відповісти:

— Може, я відрізняюсь від баронеси де Рец, Марго, але я не настільки божевільна. Краще зустріч не відбудеться взагалі, ніж її розкриють,— вона робить ще один стібок. Ми дошиваємо останні сорочки для чоловіків, які вирушають на війну; вона шиє для свого чоловіка, я — для мого брата.— Якщо ви скомпрометуєте себе, я вам не подруга.

Закінчивши сорочку, Генрієтта обережно згортає її й бере іншу. Шарлотта тихо лається, коли її нитка рветься.

— Можливо, чоловіки не надовго залишають нас.

— Боже милий, сподіваюсь, що надовго,— Генрієтта корчить гримасу.— Герцог де Невер — найкращий чоловік, коли він перебуває якнайдалі від мене.