Софі Перино - Дочка Медічі

— Вікно в сусідній кімнаті здається затишним і тихим,— хриплим голосом каже сеньйор.

— Ходімо, герцогу. Гадаю, ви не проти трохи освіжитися подалі від натовпу.

Генрієтта киває Бюссі, який пропонує мені руку. З Генрієттою та герцогом на чолі ми вчотирьох перетинаємо залу. Я бачу Шарлотту, яка стоїть у віддаленому кутку біля майже непомітних дверей для служників. Коли ми наближаємось до неї, вона каже:

— Баронеса де Рец не дивиться,— і найприроднішим жестом відчиняє нам двері.

Ми заходимо всередину. Нас огортає темрява, а потім відчиняються інші двері. За мить я усвідомлюю, що ми опинилися в маленькому червоному салоні.

Підходячи до вікна, Генрієтта вказує на нього:

— Панове, виконуйте ваш обов’язок.

Чоловіки квапливо відчиняють стулки.

— Ой, погляньте,— вигукує Генрієтта так, наче ніколи не була в цій кімнаті, хоча насправді провела тут чимало годин,— сеньйоре де Бюссі, я бачу балкон. Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

Бюссі охоче прямує до залитого передвечірнім сонцем балкону. Генрієтта йде слідом, але перед тим повертається до нас і каже:

— Боюсь, для чотирьох там замало місця. Сподіваюсь, ви не проти залишитися.

Може, вона й замислила якусь хитрість, але тримається в межах етикету.

Ми з герцогом залишаємося самі. Мовчки витріщаємося одне на одного. Думай, дурепо. Незліченну кількість разів ти бачила, як жінки причаровують чоловіків. Що сказала би Флері де Суссі в таку мить?

— Герцогу, для чоловіка, який сьогодні захоплювався моїм товариством, ви надто спокійні,— я намагаюсь промовити це дражливим тоном, як зробила б на моєму місці Флері.

— Прошу вибачення, ваша високосте. Це все танець. Здається, він забрав увесь мій подих і всі мої слова разом із ним,— його голос серйозний так само, як і погляд.

Я не можу жартівливо відповідати на таке зізнання.

— Я теж це відчула.

— А ви відчули ось це? — взявши мою руку, він притискає її до своїх грудей достатньо сильно, аби я відчула серцебиття.

— Воно калатає.

— А ваше?

— Так,— я коливаюсь, але потім переміщую наші стиснуті руки до моїх грудей.

Коли його долоня торкається мене, я відчуваю, як мої груди, у яких тріпоче серце, наливаються томлінням. Він різко вдихає повітря. Піднявши руку, все ще переплетену з моєю рукою, він спершу цілує фаланги моїх пальців, а згодом — зап’ясток. Я вся тремчу.

Він присувається ближче — так близько, що ми опинилися би в обіймах одне одного, якби підняли руки.

— Ваша високосте,— урочисто каже він,— я до нестями кохаю вас. Відтоді, як наші погляди зустрілися в Монсо рік тому, жодна жінка, крім вас, не гідна, аби дивитися на неї двічі.

— І принцеса де Порсіан?

— Принцеса? Вона не варта жодного погляду.

— А вам достатньо поглядів, пане?

— Якщо ви накажете, так. Інакше — ні.

— Я хочу, щоб ви тримали мене, як це було під час нашого танцю.

Він оповиває мій стан однією рукою.

— Так?

— Не зовсім,— я кладу руки йому на плечі так само, як робила, коли ми танцювали вольту .— Ось так краще.

Він оповиває мій стан другою рукою.

— А ось так ще краще.

Я глибоко зітхаю і розслаблено притуляюсь до нього. Чути, як б’ється серце, якого я торкалася мить тому. Його ритм не уповільнився.

Герцог нахиляється до моєї шиї та вдихає аромат парфумів. Я легенько здригаюсь, коли його губи торкаються місця, де шия переходить у вухо.

Відсахнувшись, він дивиться мені у вічі.

— Я образив вас?

— Ні. Просто мої губи заздрять шиї,— цим натяком я впритул наближаюсь до мого прохання.

— Як порядна людина я не можу дозволити собі це.

Він ніжно стискає моє підборіддя великим і вказівним пальцями, пестить його. Рот повільно спускається так, що я, на свій подив, відчуваю і навіть смакую його подих. Нарешті ми цілуємося. Його губи м’якіші, ніж я очікувала від такого м’язистого чоловіка. Вони повністю зливаються з моїми. Потім трохи розмикаються, надихаючи мене вчинити так само. Тихе зітхання вихоплюється з його грудей і передається мені, сповнюючи мене невідомим раніше хвилюванням. Здається, я відчуваю і навіть чую, як кров струмить моїми венами. Коли його язик вступає у гру, мене охоплює неймовірна насолода. Мої руки міцніше стискають його плечі в той час, як мій власний язик відповідає йому. Його пальці відпускають моє підборіддя, а його рука обвиває мою шию, підтримуючи мені голову, яку я в екстазі відкидаю назад. Так, екстаз — єдине доречне слово. Лунає приглушений сміх, і я дивуюсь, чи це моя радість мимоволі виражає себе, аж доки не усвідомлюю, що це Генрієтта сміється на балконі. Я хочу залишитися тут якнайдовше, але тихий наполегливий стукіт змушує нас розійтися.