Софі Перино - Дочка Медічі

Мати дає знак, і лунає музика — гальярда. Чудово! Природний атлетизм Анжу завжди привертає увагу, а якщо я танцюватиму жваво, можна примудритися, аби герцог на якусь мить побачив мою щиколотку. Сподіваюсь, він спостерігатиме за мною. Ми не єдина пара, яка рухається енергійніше, ніж зазвичай. Шукаючи герцога в натовпі, я з подивом виявляю, що довкола атмосфера якась божевільна. Танцівники задихані. Жінки сяють від радості, а чоловіки переводять погляд з облич на груди. Герцог танцює з принцесою де Порсіан. Мене переповнює гнів, доки я не помічаю, як часто він відвертається від неї і дивиться на мене. Чи справді я бачу томління в його поглядах, чи лише уявляю це, оскільки всім серцем жадаю опинитися біля нього?

Коли танець закінчується, Анжу знову простягає мені руку. Я вже не можу відкладати далі здійснення своїх планів щодо цього вечора, тому я не погоджуюсь.

— Гадаю, вам треба звабити одну жінку.

— Як накажете,— він палко цілує мою руку й відходить, залишивши мене чекати на герцога. Довго чекати не доводиться. Розвернувшись у правий бік, я бачу його зовсім поряд.

— Ваша милосте, ви дозволите запросити вас?

З неабияким задоволенням! Мені знадобилося все моє самовладання, аби не виявити радість, бо це суперечить світським правилам. Я ствердно киваю головою, зберігаючи холодний вираз обличчя. Ми чекаємо. Його рука так близько від моєї, що вони майже торкаються. «Майже» мене не влаштовує. Я хочу, аби музики швидше заграли. Наче у відповідь на моє бажання танцювати й відчути дотик руки герцога, вони розпочинають. Вольта!

Ми розходимось, але я не проти. Попереду багато приємного, й передчуття лише посилить насолоду. Коли герцог уклоняється, я бачу чітко окреслені м’язи його гомілки, гарну форму щиколотки. Він наближається до мене; я беру його витягнуту руку, не просто торкаючись пучками, а даючи змогу повною мірою відчути шовковистість шкіри та вагу моєї долоні. Відчуття божественне, але все відбувається надто стрімко. Ми виконуємо поворот і знову розходимось. Мій подих пришвидшується. Коли ми зустрінемось, він підніматиме мене в першому колі поворотів. Одна лише думка про це викликає несподівані реакції: я відчуваю свої груди так, як ніколи раніше не відчувала, усередині все обривається, а нижче, у потаємних глибинах, прихованих під вбранням, щось начебто тріпоче.

Його рука стискає мій стан. Я торкаюсь плеча герцога і, присягаюсь, мене огортає жаром його тіла навіть крізь камзол. Поки він кружляє мене в танці, моя друга рука лягає на інше його плече; виглядає так, наче ми ось-ось обіймемось. Потім його коліно піднімається, і я присідаю на нього, дозволяючи підкинути моє тіло високо в повітря. Я не вперше танцюю вольту, однак такого досвіду в мене ще не було. Я кудись лечу, в моїй душі — сум’яття. Канделябри, обличчя, шовкове та оксамитове вбрання танцюристів, стеля бальної зали — усе зливається в яскравому вихорі. Кожен сантиметр моєї шкіри на диво чутливий. Вітерець ласкаво обдуває моє обличчя, поки я кружляю й кружляю. Коли ми виконуємо п’ять поворотів і я мушу відійти від Гіза, я ледве тримаюсь на ногах, неначе п’яна, як друзі мого брата. Дорогою я стикаюся з Генрієттою. Вона усміхається і зображує поцілунок.

Знову й знову я повертаюся в обійми герцога. Потім музика — дуже різко, як на мене,— уривається. Я мушу присісти в реверансі; він мусить уклонитися. Коли я випростовуюсь, герцог уже чекає: він переплітає наші руки таким природним жестом, ніби ми не раз це робили. Не промовляючи ані слова, ми приєднуємось до тих, хто повільно обходить залу. Мені все ще переймає подих. Я не знаю, що сказати. Здається, де Гізу теж відібрало мову. Навколо нас усі сміються й весело теревенять. Але ми рухаємося мовчки — говорять лише погляди герцога. У його очах я бачу відверте захоплення, хвилювання і навіть подив — віддзеркалення всіх моїх почуттів.

До нас наближається Генрієтта, тримаючи під руку Бюссі Д’Амбуаза.

— Боже, важко повірити, що вже майже кінець вересня,— Генрієтта демонстративно обмахується віялом.— Я саме казала сеньйору, що деякі вікна треба відчиняти, інакше ми всі задихнемося. Герцогу де Гіз,— вона виступає вперед, бере його під руку і змушує відійти, добряче перелякавши мене,— не могли би ви із сеньйором відчинити вікно для мене та її високості, аби ми подихали свіжим повітрям?

— Якщо бажаєте,— каже Гіз, не приховуючи збентеження.

— Оскільки ми не хочемо застудити когось із танцюючих, можливо, варто знайти вікно в якомусь затишному кутку,— вона підморгує Бюссі.