Софі Перино - Дочка Медічі

Підскочивши, я вигукую:

— Пані! Ми думали, ви покинули нас!

— Так. Я вирушила до Шатонефу побачитися з вашим братом,— вона дико озирається, наче шукаючи щось знайоме.

— Ви у Меці, пані. Уже багато тижнів.

Замість заспокоїти, мої слова збуджують її сильніше.

— Дурна дівчино, я була з Генріхом.

Я торкаюсь її плеча. Вона палає; жар відчувається крізь сорочку.

— Генрієтто, знайдіть Кастелана. Скажіть йому, що королева прокинулася і в неї жар.

Шарлотта хреститься.

Я ніжно допомагаю матері відкинутися на подушки.

— Відпочивайте. Коли ви прокинетеся, Генріх буде тут.

Це брехня, але вона спрацьовує. Прошепотівши ім’я мого брата, мати заплющує очі. Цікаво, чи сповістили Анжу про її хворобу? Певно, так.

Кастелан, здається, бачить добрий знак у тому, що мати заговорила, якими би безглуздими не були її слова. Він робить їй кровопускання, аби збити жар, не надто сильний та небезпечний, за його словами.

Коли сутеніє, мати починає крутитися в ліжку. Її очі розплющені, вони яскраві, але, здається, нічого не бачать. Торкнувшись її, я помічаю, що жар посилився. Покликавши служника, я знову посилаю за лейб-медиком.

Ви сказали, що вона не помре. Мені кортить жбурнути ці слова в обличчя Кастелану, щойно він приходить. Його вигляд уже не такий оптимістичний, як кілька годин тому. Спостерігаючи, як він пускає її величності кров, я зненацька відчуваю бажання вийти та спробувати знайти тіло птаха, який вдарився об моє вікно. Можливо, якщо я його не знайду, я повірю, що він був лише оглушений, а, коли прокинувся, полетів. Але я не покину матір. До того ж, які шанси відшукати чорного птаха в темряві?

— Якщо ваша високість бажає піти,— каже Кастелан,— я подбаю про її величність.

Я вперто відмовляюсь. Я прокидаюсь від уривчастого сну, почувши голос матері.

— Олександре, мій Олександре,— співуче промовляє вона,— я знала, що так буде.

Слова лунають дуже чітко, але я їх не розумію. Розплющивши очі, я бачу заспаного Кастелана, який стоїть біля ліжка матері. Вона сидить і вдивляється в темряву кімнати.

— Ваша величносте, у вас жар, вам треба відпочити,— каже лейб-медик.

— Так, битва закінчилася. Я можу відпочити. Але спершу я маю побачити мого Генріха,— я не впевнена, кого вона має на увазі: мого батька чи мого брата,— я маю побачити голову принца.

Страх накриває мене величезною хвилею. Невже щось трапилося з Анжу?

Кастелан відходить до місця, де він зберігає ліки та інструменти. Він швидко готує мікстуру, поки мати продовжує вдивлятися в далечінь з усмішкою на обличчі.

— Це її заспокоїть,— каже лейб-медик.

Мати напрочуд спокійна, її обличчя майже умиротворене. Але я розумію, на що він натякає: мікстура змусить її заснути, і це принесе йому полегшення. Чи відчую полегшення я? Якби ж це було так просто. Навіть після того, як мати випиває рідину й заплющує очі, я божеволію від хвилювання. Упевнена, мати щось бачила. Звісно, не в цій кімнаті — своїм внутрішнім зором вона зазирнула далі. Це міг бути просто спогад. Або передчуття. Усім відомо про її дар передбачати майбутнє. Чи в безпеці мій брат Генріх? І хто втратив голову?

— Генріху! О, Генріху!

Я знаю, що така поведінка непристойна, але мені байдуже: щойно мій брат спішується з коня, я стискаю його в обіймах, не звертаючи уваги ані на супроводжуючих його чоловіків, ані на конюхів, які мчать до вершників. Ставши навшпиньки, я знову й знову цілую його щоки. Учора, коли прибув пан де Лозес, я дізналася, що мій брат живий. Але знати і бачити на власні очі — зовсім різні речі.

Генріх сміється, прощається зі своїми супутниками і кружляє мене в повітрі.

— Що сталося? Я більше подобаюсь вам, коли перемагаю у битвах, чи не так?

Генріх таки переміг. Пан де Лозес приніс і цю звістку: він розповів, як у місцині під назвою «Жарнак» Анжу з маршалом де Таванном зненацька атакували гугенотів; як гугеноти зазнали поразки; як було вбито Конде. Мати, яка спала значно спокійніше, ніж попередньої ночі, і прокинулася в кращому стані, не мала терпіння вислухати все до кінця, обмежившись зауваженням: «Хіба ж я не казала вчора, що він переможе?» Проте я не пропустила жодного слова.

— Я завжди вас люблю! — стверджую я.

— Я знаю, я знаю,— він знову обіймає мене.— Які рядки присвятив вам Ронсар?

Я перебираю пальцями ґудзики на його камзолі.

— «Перед лицем богів лише тобі одній я присвячу ручай, що в’ється по долині. Хай не жене пастух отари рунопінні на берег ручая; хай в ранки весняні барвисто зацвітуть троянди запашні».