Софі Перино - Дочка Медічі

— Марго, ви, мабуть, обпеклися,— коли він дивиться на останні затухаючі іскри, його очі розширюються.— Хто змусив вас плакати?

— Король Іспанії та наша мати. Ніхто мене не любить, нікому я не потрібна.

— То гірше для них,— Франциск стискає мої руки.

Я здивована такою відповідаю. Я очікувала на заперечення, що мати дбає про мене. Я витираю сльози, рівно дихаю та пильніше дивлюся на Франциска.

— Отже, гадаєте, мати мене не любить?

— Не так, як люблю вас я. Не так, як вона мала б любити. Не так, як вона любить Анжу,— він вимовляє ці слова з болем, що робить відчутнішою його впевненість.

Невже наслідком самотності та тривалого перебування в Амбуазі стала впевненість мого брата в тому, що його не люблять? Якщо так, це жахливо чи ні? Я коливаюсь: з одного боку, визнаю байдужість її величності, а, з іншого, намагаюсь згадати якісь ознаки її прихильності. Я постійно прагну заслужити її любов і визнання, і поразка в цій боротьбі була б для мене нищівною. Цікаво, якби я була переконана, справді переконана,— що вона не любить мене, чи могла б я звільнитися? Ні. Я впевнена, це вбило б мене. Думка, що я нічого для неї не значу, сповнює мене відрази, і я відчуваю потребу довести Франциску, що він помиляється.

— Мати любить усіх своїх дітей.

— Брешіть собі, якщо бажаєте,— відповідає він.— А я відмовляюсь дурити себе. Вона не любить мене, і мені байдуже,— йому не байдуже, адже його голос тремтить.— Настане день, коли вона пошкодує, що так мало думала про мене. Тоді вона не зможе ігнорувати мене та нехтувати мною. Тоді я буду їй потрібен, і вона прагнутиме бути потрібною мені.

Я вважаю мого брата дитиною. Зрештою, йому лише виповниться чотирнадцять. Але після такої заяви я можу розгледіти чоловіка в його світлих, сповнених гніву очах та відвертому честолюбстві, що читається у виразі його обличчя. Подібно до Карла, цей чоловік чимось лякає. Таке знання вельми корисне, хоча й навіює якийсь невиразний смуток. Здається, серед моїх братів Анжу — єдиний, хто не має темної сторони. У моїх спогадах постає образ принца — взірець мужності, елегантності, упевненості у своїх силах. Саме таким я бачила його в Сомюрі під час огляду військ, який він проводив для його величності. Що ж тут дивного, якщо мати любить його більше за інших? Він заслужив на цю прихильність, тому що ніколи не розчаровував її. Чи можу я сказати те ж саме про себе? Якщо чесно, ні. Анжу якось назвав мене «рівнею» собі. Я мушу докласти неабияких зусиль, аби досягти цього.

Коли це сталося, Франциск лежав поряд зі мною, заплющивши очі й поклавши голову мені на коліна. Я читаю йому вголос. У мить, коли я зупиняюсь, гортаючи сторінку, і дивлюсь у вікно, якийсь птах ударяється об шибку з огидним звуком. Це чорний птах. Я мимоволі здригаюсь.

— У чому справа? — запитує мій брат, не розплющуючи очей.

— Птах вдарився об скло і впав. Боюсь, він мертвий.

— Навколо достатньо птахів, аби заповнити березневе небо й без нього.

Франциск має рацію. З якого дива смерть птаха так мене схвилювала?

Я повертаюсь до читання, але тривога не відступає. Більш того, вона зростає. Двері широко відчиняються. На порозі стоїть смертельно бліда Шарлотта.

— Королева знепритомніла!

Франциск підводиться, зачепивши книжку й вибивши її з моїх рук. Вона падає на підлогу зі звуком, дуже схожим на той, з яким падав чорний птах.

Боже милостивий, невже, коли мати знепритомніла, вона впала з таким самим звуком?

Схопившись за обличчя, Франциск запитує:

— Що трапилось?

— Я не знаю, я не знаю,— відповідає охоплена панікою Шарлотта.— Вона була з королем і його радниками. Вони віднесли королеву до її апартаментів,— моя подруга знервовано смикає спідниці.— Я бачила їх. Її величність не приходила до тями й висіла у них на руках, немов...— вона вибігає, затуляючи рота обома руками.

Ми з Франциском ідемо разом, точнісінько як робили це в дитинстві. Коли ми добігаємо до апартаментів матері, там уже зібрався натовп. Я протискаюсь до дверей і натикаюсь на стурбовану Марі. Обіймаючи мене, вона каже:

— Карл і Кастелан з нею.

Повернувши ручку, я штовхаю. Двері трохи піддаються, але їх стримує кремезне тіло королівського охоронця. Він налаштований вигнати будь-кого, хто спробує увійти. Однак побачивши мене з Франциском, відходить, пропускаючи нас усередину.

Лейб-медик матері сидить біля її ліжка. Карл стоїть біля підніжжя з іншими придворними. Король вітається з нами поглядом, але нічого не каже. Випроставшись, Кастелан підходить до нього.