Софі Перино - Дочка Медічі

Таке сусідство викликає певні побоювання, що підсилюють загальну схвильованість. Мені потрібне спокійне місце, аби зібратися з думками, але куди податися, якщо кожен куток ущент заповнений людьми? Почувши дзвони, я розумію, де знайти прихисток. Вислизнувши з палацу, я прямую до собору Сент-Етьєн. Діставшись трансепту, милуюсь граційними арками з білого гладкого каміння та складним різьбленням, завдяки якому стіни нагадують мереживо. Зачарована цією красою, я задоволено зітхаю. Відчуваю, що серце б’ється спокійніше.

Занурившись у знайомі аромати ладану та воску, я наближаюсь до нефа. Церква не безлюдна. Біля високого вівтаря я бачу чоловіка, який стоїть на колінах, схиливши голову. Я тихо проходжу вперед, аби не заважати йому молитися. Віддалившись на кілька ярдів, я впізнаю герцога де Гіза. Отже, він набожна людина. Приємне відкриття. Піднявши голову, він киває з ледь помітною посмішкою, а потім знову схиляється над стиснутими руками. Ставши на коліна й заплющивши очі, я дякую за наше безпечне прибуття й молю Бога захистити короля, захистити нас усіх. Потім я прошу про менш важливе, а саме — допомогти мені справити якнайкраще враження на матір, поки я маю нагоду проводити з нею більше часу. Розплющивши очі, я бачу, що місце, де був герцог, уже порожнє. Я дещо розчарована, але розчарування відступає, щойно я знаходжу його біля дверей. Він мовчки пропонує мені руку, і ми виходимо на двір, залитий золотим світлом призахідного сонця. Витримавши паузу, він каже:

— Ви значно спокійніші, ніж тоді, коли ми бачились востаннє.

— Мури міста та мої молитви надають мені мужності.

— Радий це чути.

— А вас утішають молитви? — запитую я.

— Я шукаю не втіху, а силу — силу вбити Коліньї,— його голос сповнений люті.

— Але я гадала, що військо, від якого ми тікали, очолював Конде.

— Єретики ніколи не замислили би такий підступний план без погодження з усіма лідерами. Їхнє військо — багатоголове чудовисько, і я впевнений, що ми побачимо не одного керівника, якщо зустрінемося з ними.

Ми чекаємо на прибуття швейцарців. Це все, що я знаю. Це все, що знають усі. Щоправда, не зовсім так. Впливові особи, допущені до зали для нарад його величності, поза сумнівом, знають набагато більше, але, оскільки вони весь час усамітнюються з Карлом, їх ніде не видно й не чутно. Минулої ночі я чекала на повернення матері, сподіваючись дізнатися щось. День змінила ніч, а вона все не верталася. Накрившись ковдрою, я залишила свічку горіти й намагалася не спати. Ця спроба провалилася.

Увійшовши до парадної зали єпископа цього ранку, першого ранку після нашого прибуття, я розмірковую: чи вона взагалі лягала спати? У залі повно людей. Учора, коли ми так швидко тікали, відчувалось певне збудження, хоч і породжене страхом. Але сьогодні не залишилося нічого, крім скупчення народу, хандри й незадоволення умовами проживання.

Роздратована нудьгою, я мовчки сиджу. Аж тут мій погляд натикається на Анжу. Я не бачила мого брата відтоді, як мати розлучила нас учора. Мабуть, він знає, що відбувається. Він завжди знає. Я підхоплююсь, але Генріх протискається крізь натовп і зникає. Я відчайдушно шукаю його і, зрештою, помічаю його спину, коли він виходить крізь інші двері. Перш ніж я встигаю дійти до наступної кімнати, він як крізь землю провалився. Я хутко прямую далі, але у кожній кімнаті на мене чекає розчарування, аж доки я не дістаюсь приміщення, що схоже на бібліотеку єпископа. Присягаюсь, я чула голос Генріха, коли зайшла, але його не видно. Зупинившись, прислухаюся. Десь поряд чути шепіт і дихання, що вказують на чиюсь присутність. Завіси на одному з широких вікон трохи коливаються. Навіщо мій брат ховається від мене? Зараз не час гратися. Наблизившись, я розсуваю завіси. Рене де Р’є притиснута до стіни, її ноги обвиті навколо стану мого брата, який шалено рухається вгору і вниз знову й знову. За мить я усвідомлюю, що саме бачу, розвертаюсь і біжу геть у той час, як сміх Рене несеться слідом і довго лунає у моїх вухах навіть після того, як важкі дубові двері заглушили цей звук. Я мчу прямісінько до моїх апартаментів.

Я надзвичайно розлючена. Після інциденту в Монсо я впевнилася, що мій брат має стосунки з Рене, але знати й бачити на власні очі — різні речі. Я заплющую очі, намагаючись витіснити з пам’яті жахливий доказ їхньої близькості, який я щойно бачила. Марні зусилля: образ не зникає.