Софі Перино - Дочка Медічі

Спішившись, я відчуваю, що у моєму животі бурчить від голоду, і з радістю чую, як вершники наказують принести щось поїсти. Я хочу розім’яти ноги, але не маю бажання наражатися на небезпеку, виходячи за межі нашої живої цитаделі. Тож я обмежуюсь легким тупцюванням неподалік від мого коня. Між тим, герцог де Гіз протискається крізь оточуючих і підходить до мене.

— Як ви? — запитує він.

— Бажаю побачити за обрієм Париж.

— Ми побачимо його до заходу сонця.

— Гадаєте, ми більше не зупинятимемось?

Про таку можливість я не подумала. Відстань від Мо до Парижа — більше п’ятнадцяти льє. Коні можуть витримати таку подорож, але здійснити її за один день у супроводі піхоти — надзвичайне, майже неможливе випробування.

— Як мені відомо, ні.

— А пікінери?

— Ті, хто не зможуть рухатися далі, залишаться позаду.

— Мені здається, ми маємо не так уже й багато солдатів, аби жертвувати кимось.

— Можливо. Але я певен, що їх недостатньо для перемоги, якщо ми дамо протестантам час наздогнати нас.

— Не будьте нудним, немов стара бабця, Гізе,— Анжу обходить мого коня.— Ви розтривожите мою сестру. Для досягнення перемоги нам не потрібні рівні сили, адже у бій вступають браві католики.

— Прошу вибачення, ваша високосте,— мовить до мене герцог.— Я не мав наміру налякати вас, лише пояснював наші дії,— потім, розвернувшись до Анжу, він каже: — Я поділяю ваше прагнення битися у наступній війні, яка неодмінно розпочнеться після змови єретиків. Маю надію, ми вб’ємо багато протестантів, але я волів би вступати в бій із кращими шансами на перемогу і вже після того, як його величність буде в безпеці,— уклонившись на прощання, герцог повертається до свого коня.

Анжу сміється.

— Сподіваюсь, страшні пророцтва герцога не зіпсували вам апетит. Нам пропонують хліб і сир.

Хліб і сир? Після майже восьми годин у сідлі...

Генріх відводить мене до матері, Карла та Марі. Мати роздає жалюгідну провізію. Змерзла та голодна, я пригортаюсь до Карла, аби відчути заспокійливе тепло його тіла. Вельми сумне видовище: притиснувшись одне до одного, представники шляхетного роду Валуа жадібно жують убогий обід. Це засмучує і лякає. Генріх може поводитися самовпевнено, якщо бажає, але ніхто, крім нього, не радіє перспективі зіткнутися з військом протестантів дорогою додому.

Невдовзі після того, як мати наказує нам забиратися в сідло, сонце зникає.

— Невже нам ні в чому не щастить? — з досадою мовить Карл.— Ще й дощить на додачу?

Мати вертиться в сідлі.

— Ваша величносте, я сказала би, що нам дуже щастить. Ми маємо перевагу в часі й поки що не бачили жодного протестантського солдата.

— Пані, ви дивуєте мене! Протестанти переслідують нас незалежно від того, бачимо ми їх чи ні. Це принизливо. Справжнє божевілля. Вони змушують мене почуватися й виглядати дурнем. Присягаюся, вони заплатять за це!

— Вони заплатять, так,— попри оціпеніння, я розпізнаю погрозу, що бринить у голосі матері.— Повною мірою. Ми переслідуватимемо їх скрізь, навіть у власному ліжку, їм не вдасться уникнути покарання за підлу зраду.

— Ви...— відповідь Карла уриває крик.

Ми заклякаємо, а оточуючі нас пікінери розвертаються. «Кіннота!» — лунає шепіт серед завмерлих людей.

Анжу підводиться на стременах.

— Можливо, нам не доведеться переслідувати гугенотів, пані.

Я плачу.

— Контролюйте себе,— відрізає мати.

Я затуляю рота, аби приглушити ридання. Оминаючи пікінерів, начальник охорони наближається до Карла.

— Ваша величносте, наші розвідники вгледіли кінноту гугенотів менше, ніж за півмилі від того великого пагорба. Здається, вони ні на кого не чекають, а рухаються тією ж дорогою, що й ми, але у протилежному напрямку.

— Вони шукають нас,— зауважує мати.

— Шукають, проте не знаходять. З невідомих причин вони не використовують розвідників.

— Вони гадають, що ми перебуваємо в Мо,— припускає герцог Д’Омаль.— Вони не мають підстав запідозрити, де ми є.

Дякувати Богу за маленькі радощі. Що ж можна вдіяти? Сповнена страху, я ледве дихаю.

— Якби ми залишилися в Мо, мали б змогу захистити себе,— похмуро каже Анна де Монморансі.

— Суперечки стосовно нашого рішення ні до чого не призведуть,— мовить мати.— Ми тут. Гугеноти — там. І що тепер?

— Можна відступити. Звернути на іншу дорогу,— вмовляє констебль.

— Я не відступатиму, немов загнаний собаками кролик! — люто каже Карл.

— Добре сказано! До бою! — Анжу хапається за руків’я свого меча, і я відчуваю, як у горлі застрягає гарячий клубок.