Софі Перино - Дочка Медічі

Барон де Рец, який сидить навпроти неї, підстрибує, але я намагаюсь сидіти тихо й не рухатися. Завдяки Анжу я заховалася в місці, про існування якого ніколи не знала, і зараз підглядаю за ними крізь отвір, зроблений, вочевидь, саме з такою метою.

— Минуло більше місяця відтоді, як ми примчали сюди, тікаючи від тих, хто насмілився на жахливу зраду,— веде далі мати.— Вимоги протестантів перетворюють перемовини на фарс. Його величність наказав повстанцям скласти зброю. Цей наказ ніхто не виконав. А констебль усе ще вагається!

— Він надто старий, пані,— Генріх торкається чогось на рукаві свого камзола і зневажливо кривить губи.— Монморансі більше переймається своїм травленням, ніж командуванням військами його величності.

— Унаслідок блокади єретиків люди голодують,— каже барон.— Охоплені відчаєм, вони можуть звинуватити короля, а це неприпустимо. Напишіть констеблю. Накажіть йому вирушити до Сен-Дені та атакувати.

— Я вчиню краще. Оскільки він не приносить користі своєю бездіяльністю, хай іде до нас. Побачимо, чи здатен він бурмотіти такі ж непереконливі заспокійливі слова, як у його листах, коли буде змушений дивитися мені у вічі,— мати жужмить аркуш і кидає його на стіл.

Я не уявляю, як можна перечити матері, коли вона пронизує поглядом співрозмовника. На мить мені здається, що вона мене бачить, і я тремчу.

— Я накажу йому приїхати,— барон підводиться.

— Ви звільнете констебля з посади? — запитує мій брат, коли вони з матір’ю залишаються наодинці.

— Майте терпіння, сину. Вам вистачає сміливості, але треба поводитися дипломатичніше. Констебль Монморансі був добрим другом вашого батька. Більше того, він був надійним щитом, що захистив нас від представників Лотаринзького дому та Гізів після смерті вашого брата Франциска. Не можна так легко відштовхувати тих, хто віддано служив нам.

— До біса його!

Мати піднімає руку.

— Коли констебль розпочне бойові дії, я відправлю на війну молодих і сильних чоловіків. Ви будете воєначальником, як і інші ваші однолітки. Я знаю, що війна — справа молодих, і король у розквіті сил потребує підтримки воїнів свого віку.

— Ви пишатиметеся мною, пані.

— Як і завжди. Тепер ідіть і знайдіть собі якесь заняття.

Кілька хвилин по тому Анжу звільняє мене з моєї схованки.

— Щасливі? — запитує він.

— Так. І ви теж маєте бути щасливим. Ви поведете війська в бій.

— Це лише початок, і я не заспокоюся, доки не отримаю від матері бажану нагороду й не очолю всі королівські війська.

— Невже вам завжди мало того, що ви маєте? — я намагаюсь вимовляти це обурено, але насправді мені все подобається. Амбіції Анжу гідні похвали, і він знає, що я захоплююсь ним. Можливо, тому він нахиляється і цілує мене в щоку.

— Коли ви зі мною, я задоволений.

— Гаразд, і як ми розважимось сьогодні?

— Хіба ви не хочете побігти до герцогині де Невер і баронеси де Сов, аби розповісти їм усе, що почули?

Я хочу цього дуже сильно. Проте я вперто проводжу кампанію з розлучення Генріха і мадемуазель де Р’є. Тож плітки про те, що я чула, можуть зачекати.

— Якщо ви бажаєте, я піду...

— Ні, не треба! — Генріх знову усміхається.— Запрошую вас подивитися, як я тренуюсь із моїм новим маленьким мечем.

— Згодна,— я беру його під руку.

Останнім часом Карл дуже зайнятий підготовкою до останніх етапів створення королівської Академії фехтувального мистецтва. Анжу з ентузіазмом пропонує свої ідеї та підтримку не лише тому, що поділяє загальне захоплення фехтуванням, а й тому, що шукає прихильності короля, аби той посприяв здійсненню його планів.

Спершу ми прямуємо до апартаментів брата. Я спостерігаю, як він знімає камзол і шукає щось зручніше для фехтування. Милуючись м’язами його спини, я думаю, чи прийде герцог де Гіз на тренування з іншими молодими людьми. Після нашого повернення до Лувра я майже не бачила герцога і з сумом усвідомлюю, що ймовірність зустріти його на сьогоднішньому тренуванні надзвичайно мала, адже його родичі потурбувалися, аби він якнайшвидше вирушив на захисну лінію і не дозволив констеблю пожинати лаври самому. Тепер це побоювання видається безглуздим.

Анжу вбирається в нову сорочку. Просуваючи голову крізь комір, він каже:

— До речі, я маю розповісти вам дещо цікаве. Учора наша мати отримала листа від Єлизавети: наша сестра скаржиться, що поведінка дона Карлоса стає геть неврівноваженою. Він агресивно чіплявся до неї. Єлизавета докладає всіх зусиль, приховуючи ці та інші ознаки божевілля від батька принца. Ці спроби наша мати називає «недоречною ніжністю до нікому не потрібного хлопця», але боїться, що король Іспанії незабаром ізолює її пасинка від світу задля його ж блага.