Софі Перино - Дочка Медічі

Підхопивши рапіру, Генріх робить кілька коротких випадів, із кожним ударом дедалі нижче схиляючи коліно.

— Ви дуже раді, чи не так?

— Неймовірно!

Так, я рада, що дон Карлос не мій чоловік, і рада, що проблеми з головою таки здолали його. Я знаю, що радіти такому лиху погано, але не можу позбутися п’янкого відчуття помсти, дізнавшись, що чоловік, який насміхався з перспективи одружитися зі мною, став навіженим, здатним лише верзти нісенітниці. Поразка в битві за руку і серце божевільного не є поразкою.

Проте... рана, якої завдала мені зневага принца, досі не загоїлася. Божевільний чи ні, але дон Карлос заручений з донькою імператора, а я все ще не знайшла нареченого. Хоча мені відомо, що мати цілком захоплена думками про війну, і так має бути, але я воліла би звернути її увагу на пошуки мого майбутнього чоловіка.

— Чому ви зітхаєте? — запитує Анжу.

— Я не зітхаю! — активно заперечую я.— Ви колись думали про одруження?

— Ні,— відповідає Анжу, і голос його лунає на диво мляво.— Мені не дозволять зробити вибір самому, а пропозиції матері жахливі.

Якщо під «вибором» мій брат має на увазі мадемуазель де Р’є, я щиро радію, що йому відмовляють у цьому праві.

Він виймає меч із піхов.

— Мати — не єдина, хто дратує мене шлюбними пропозиціями. Присягаюсь, герцог де Гіз натякав на вдову нашого брата — байдуже, що Марія Стюарт уже має чоловіка.

— Коли ви бачили герцога?

— У таборі, коли востаннє був там із Карлом на огляді військ,— Генріх пронизливо дивиться на мене.

Я знервовано відводжу погляд, а потім беру його під руку і кажу:

— Ходімо. Я гадала, ви маєте намір вразити мене вашим фехтувальним мистецтвом.

Він нахиляється і цілує мене в маківку. Я відчуваю, що він вдихає аромат моїх парфумів, його улюблених. Випроставшись, він мовить:

— Я сподіваюсь вражати вас завжди і будь-якими засобами.

— Упевнена, так і буде. А я скрізь розповідатиму історії про вашу сміливість та відвагу, як і належить люблячій сестрі.

Я не можу сидіти склавши руки! Зчинилася справжня різанина, а я змушена її проґавити.

Монморансі нарешті вступив у бій з Конде та його протестантами. Констебль має потужну силу: п’ятнадцять тисяч піхоти, три тисячі кінноти та вісімнадцять чудових нових гармат. Протестанти в Сен-Дені не мають і сьомої частини. Уявляю, як єретики тремтять у цю мить — принаймні ті, яких ще не відправили відповідати перед Богом. Як вони мають кричати, коли католики простромлюють їх списами або рубають мечами!

Минулої ночі Анжу приєднався до констебля. Цього ранку Карл теж вирушив туди, щоб спостерігати за перебігом подій з безпечної відстані. Ми з матір’ю залишилися чекати на звістку про славний кінець битви. Ця звістка незабаром надійде, адже бій розпочався кілька годин тому. Я кусаю нігті й тиняюсь від одного вікна до іншого попри те, що нічого не видно. Вранці ми чули залпи артилерії його величності, але згодом вони припинилися. Звісно, з такої відстані ми не маємо можливості щось почути; проте, я так цього жадаю, що постійно нашорошую вуха. На відміну від мене, мати сидить за своїм столом і щось пише.

— Маргарито,— каже вона, звертаючи до мене погляд.— Якщо не можете сидіти спокійно, вам краще піти.

Я заклякаю. З нагоди сьогоднішньої битви мені зробили поступку і дозволили перейти до кабінету матері разом із герцогинею Д’Юзес, а не замкнули в кімнаті з іншими фрейлінами. Безперечно, у багатолюдному товаристві ми проводили б час веселіше, обговорювали, що відбувається на полі бою, і взагалі було б значно цікавіше, але мати першою дізнається новини. Я змушую себе сісти біля шахівниці матері та повільно розставляю фігури, уявляючи, що кожна з них — людина, яку я знаю. Анжу — червоний король, хоча я справедливо припускаю, що ним має бути Карл. Фігури вирізьблені дуже вишукано, особливо вражають лицарі. Можливо, тому я уявляю, що один із них — герцог де Гіз. Я проводжу пальцем уздовж цієї фігури, перш ніж зробити хід. Після чого розвертаю шахівницю і граю від іншої сторони.

Я розігрую третю партію білими, коли двері навстіж відчиняються. Важко дихаючи, поріг переступає солдат приблизно мого віку.

— Ваша величносте,— каже він,— констебль Монморансі зазнав поразки. Він уже на шляху до Парижа, але всі розуміють, що цей переїзд потрібен лише для того, аби він міг спокійно померти вдома.

Мати навіть не зблідла. Жоден м’яз не ворухнеться на її обличчі.