Софі Перино - Дочка Медічі

— Прикро це чути, але що відомо про битву?

— Принц Конде має диявольський талан,— юнак хреститься так, наче згадка про принца може викликати сатану.— Він прорвався крізь нашу лінію. Саме тоді, коли він пішов у наступ, Монморансі отримав поранення.

— Конде атакував?

— Він випередив нас.

— Неймовірно! Ваш брат мав рацію.— Мати повертається до мене.— Констебль надто старий для таких доручень,— укотре звернувши увагу на солдата, вона суворо дивиться на нього.— Я почула від вас погані новини, тепер переходьте до кращих.

В очах юнака я бачу страх. Боже милостивий, а якщо він не приніс кращих новин? Я молюсь, аби принаймні не було гірших.

— Ми майже наздогнали Конде. Герцог Анжуйський кричав нам хапати його. Але люди Конде врятували принца.

Можу лише уявити, як лаявся мій брат, коли це сталося. Мати глибше занурюється в крісло.

— Але ми зупинили їхній наступ,— швидко додає посланець.— Вони мають недостатньо солдатів, аби протриматися цей день. Поза сумнівом, у наступному звіті вашій величності повідомлять, що протестанти тікають.

— Саме такі новини ми бажаємо почути, і горе тому, хто принесе інші звістки.

Цікаво, чи думає солдат, що краще померти, ніж принести наступну депешу; якби я була у його шкурі, мої думки були б саме такими.

— З дозволу вашої величності я повертаюсь на поле бою.

Мати коротко киває. Юнак миттєво зникає. Коли двері зачиняються, її величність підводиться і прямує до того ж самого вікна, від якого змусила мене відійти.

— Боже мій! — каже вона, вдаряючи по підвіконню.— Невже це забагато — просити величезну армію його величності знищити двадцять п’ять тисяч супротивників? Я могла б сама їх убити, тому що маю хист до цього. А констебль — ні.

— Ваша величність відвідає його? — запитує герцогиня Д’Юзес.

— Ні. Виправдання від чоловіка, який помирає, влаштовує мене не більше, ніж виправдання від того, хто житиме довше,— розвернувшись, мати сідає за письмовий стіл і зітхає.— Однак оскільки я добра християнка, я надішлю йому листа, у якому напишу, що засмучена його пораненням і молюсь, аби він одужав.

— Анжу має хист до військової справи,— кажу я.

Мати відкладає перо, яке щойно взяла. Я напружуюсь, готуючись почути, що моя думка нікого не цікавить. Натомість вона усміхається.

— Генріх успадкував найкращі якості від мене, і незабаром я побачу, як він скористається цим у боротьбі проти ворогів короля.

Коли сутеніє, заходить Анжу, спітнілий та злий.

— Ми втратили все — людей, коней, час,— каже він, швидко нахиляючись, щоб поцілувати матір.— І заради чого? — Наливши собі келих вина, Анжу плюхається в крісло, не зважаючи на бруд, який залишає скрізь.— Упевнений, це вас шокує, але мушу повідомити, що вночі наші позиції майже не змінилися порівняно з тими, які ми зайняли на світанку. Ми просунулися вперед, але йдеться про ярди, а не про милі,— одним духом вихиливши келих, він витирає рота зворотним боком долоні.— Я поїхав до міста з Карлом.

— Де король? — запитує мати.

— Унизу, у дворі, б’є конюха.

Отже, внаслідок цієї поразки Карл піддався гніву. Я здригаюсь від думки, що такий настрій може тривати днями й завдати шкоди не лише нещасному конюху, а й багатьом іншим людям.

— Маєте якісь звістки про стан констебля? — запитує Генріх, струшуючи бруд із чобіт на килим.

— Коли він помре, звістку надішлють із вулиці Сант-Авуа,— незворушно відповідає мати.— І що б ви не думали про його сьогоднішню поведінку, ви мусите виявити належну повагу до констебля після його смерті. Зрештою, немає нічого поганого і загрозливого у тому, що послідовник хвалить попередника, ураховуючи, що останній мертвий.

— Що ви маєте на увазі?

— Ваш брат призначить вас генерал-лейтенантом.

Широка усмішка осяює обличчя Генріха.

— А герцога де Гіза я призначу заступником мого брата.

Карл стоїть у проході. На відміну від Анжу, його вбрання чисте за винятком носка його правого чобота, де я чітко бачу плями крові. Я також бачу, що фаланги пальців його правої руки подряпані та кровоточать, хоча він, здається, нічого не помічає.

— Гіз чудово бився, і це, на жаль, вирізняє його з-поміж інших. Можливо, Бог на нашому боці, але Коліньї та Конде підтримують сміливіші чоловіки.

Я впевнена, він не хотів, не міг принизити нашого брата. Але усмішка на обличчі Анжу зникає.

Увійшовши до кімнати, Карл дивиться на одного з собак матері, що скрутився клубочком біля ніжки її робочого стола. Мене охоплює жахливе передчуття, що він ударить його. Мабуть, мати думає так само, адже каже: