Софі Перино - Дочка Медічі

Зацікавлена, я знову дивлюсь на матір. Вона усміхається.

— Рене недостатньо розумна, аби зачепити Генріха, і недостатньо граційна, аби відповідати його естетичним вимогам щодо жіночої краси. Він може жадати її тіла, але ніколи її не покохає. І він ніколи не надасть перевагу її порадам замість моїх.

Я відчуваю, що вона хоче почути від мене визнання цінності її уроків. Я не бажаю її розчаровувати, тож кажу:

— Пані, я все зрозуміла.

Якщо вона і здогадується, що я брешу, то не дає цього зрозуміти.

— Добре,— каже вона, плескає по моєму коліну й забирається в ліжко.— Час спати. Коли прибудуть швейцарці, ми поїдемо.

Звук нагадує грім. Хтось грюкає у двері. Жийона стрибає зі свого сінника, у тьмяних відблисках майже згаслого вогню її очі наче очі дикої тварини.

— Подайте мені сюрко,— голос матері лунає чітко та впевнено. Вдягнувшись, вона вигукує.— Увійдіть!

Я ледве встигаю натягнути ковдри до підборіддя — двері широко відчиняються.

Освітлені ліхтарями, Герцог де Невер і барон де Рец стоять на порозі.

— Ворота міста відчинені для швейцарців,— каже Невер.

— Котра година? — запитує мати, продовжуючи застібати своє сюрко.

— Минула третя.

— Я розбуджу короля, а ви — двір. Ми вирушаємо, щойно осідлають коней.

Жодної паніки в її голосі. Якби ж я могла сказати те ж саме про себе! Я не думала, що ми поїдемо вночі. Коли я засинала і чула від матері, що ми вирушаємо після прибуття швейцарців, я не зрозуміла, що її слова можуть означати нічну втечу.

Біля дверей мати повертається, плескає в долоні й говорить:

— Вдягніться.

Я вистрибую з ліжка. Жийона шукає чисту сорочку.

— Не переймайтесь,— кажу я їй.— Допоможіть мені вдягнутися в учорашнє вбрання і забудьмо про це.

Переступаючи дві сходинки за раз, я заходжу до освітленого смолоскипами двору і виявляю, що тепла для цієї пори року погода вже змінилася. Повітря холодне та вологе. Віконниці брязкають під пронизливим вітром, що дме з ріки. Мій плащ для верхової їзди надто легкий, але іншого я не маю. Опинившись у сідлі, я нахиляюсь до шиї коня і промовляю молитву подяки за тепло його тіла. Я шукаю матір, але не бачу ані її, ані короля. Проте я бачу Анжу в товаристві заспаної мадемуазель де Р’є. Він залишає її та іде мені назустріч.

— Тримайтесь біля мене — так безпечніше,— каже він.

— Мені страшно.

Я чекаю, що він скаже щось зневажливе, назве мене дурепою. Така його манера. Але він лише бурмоче:

— Кляті протестанти.

З появою Карла та матері починається метушня. Ми прямуємо до них, наближаючись одночасно з начальником охорони. Мовчки проїжджаємо ворота і зустрічаємось із групою солдатів на конях. Їх не надто багато, і я тремчу, уявивши, як швидко могли б упоратися з ними п’ятнадцять тисяч єретиків. Дякувати Богу, на виїзді з міста до нас приєднується значно більший загін. Нас розміщують у центрі. Я начебто маю заспокоїтися в оточенні цілого лісу списів, чиє металеве вістря виблискує у світлі смолоскипів, але від думки про необхідність вдатися до таких жахливих застережних заходів мій страх лише дужчає. Я простягаю руку до Анжу і торкаюся його долоні.

Капітан швейцарців дає команду, і ми вирушаємо.

— Хіба ми не чекаємо на інших? — здивовано запитую я. Нас мало: лише моя родина та кілька найбільш іменитих сановників.

— Ми ні на кого не чекаємо,— відповідає мати.

Пікінери швидко крокують, але ми все ще стримуємо наших коней. Поки ми плетемося, немов черепахи, мої думки мчать далеко. Як насмілюються наші переслідувачі загрожувати королю? Вони його піддані, адже він обраний всесильним Богом сидіти на престолі та правити ними. Можливо, я не маю чому дивуватися: це єретики, які не поважають Бога та його Святу Церкву. Чому ж тоді я очікую від них поваги до призначеного Богом правителя?

Після довгих годин у сідлі я все ще напружена: мої нерви та вуха реагують на будь-яку ознаку небезпеки — я трохи заспокоююсь лише тоді, коли не помічаю нічого підозрілого і навколо мене чути лише тупіт безлічі ніг та удари копит по вологій землі. Світає — ніч добігає кінця, але наша подорож не закінчується. Мої ноги болять через тривале перебування в тій самій позі.

Зрештою, ми робимо зупинку в селищі Де Пен. Повернувши коня, я бачу деяких дворян, які їдуть за нашим загоном пікінерів. Їх небагато. Я розглядаю обличчя, але серед них немає Жийони, Генрієтти або Шарлотти. Мене непокоїть, що трапилося з рештою королівської свити. Вони залишились у Мо? Їх уже взяли в полон?