Софі Перино - Дочка Медічі

Генріх дивиться в мій бік і підморгує. Рене хихотить. Герцог стежить поглядом за моїм братом, і наші очі зустрічаються. Моє серце калатає, а подих пришвидшується.

Останній сет найзапекліший. Гіз перемагає, але Анжу гучно заперечує, що м’яч був поза грою. Всі його люди згодні. Чимало глядачів сперечаються, і на трибунах зчиняється галас. Герцог мовчить.

— Здається, ми маємо переграти цей сет,— каже мій брат.

На мить герцог озирається на мене.

— Ваша високосте, я втомився. Я поступаюсь і віддаю перемогу вам.

Обличчя Генріха виражає розчарування, що змінюється гнівом.

— Нужбо,— заохочує він.— Упевнений, ви протримаєтесь якийсь час.

Герцог дивиться йому у вічі.

— Мені прикро, але я не можу. Перемога ваша,— він уклоняється і йде до виходу.

Блідий, як полотно, Генріх робить крок слідом за ним. Гаст хапає його за руку.

— Ходімо, є кращі ідеї відсвяткувати перемогу, ніж переслідувати чоловіка, який не спромігся завершити гру як слід.

— Ви маєте рацію. Жахливий гравець. Хай іде собі.

Невже мій брат не усвідомлює, що він єдиний, хто не має права зватися гравцем? Невже лише я розумію, що зробив герцог? Він відмовився переграти сет, тому що згода означала, що його точний удар був порушенням правил. Він знав, що переміг, і цього знання було достатньо. Він не потребував публічного визнання. Хоча... можливо, він прагнув мого визнання, і саме про це говорив його останній погляд.

Друзі Анжу оточили його. Він приймає їхні привітання, а потім прямує до перил. Либонь, очікує, що я теж його привітаю, і я налаштована так учинити попри те, що мої слова будуть формальними і нещирими. Я здивована, коли він швидко звільняється з моїх обіймів і повертається до мадемуазель де Р’є.

Здається, вона глибоко вдихає повітря перед тим, як заговорити з ним.

— Мабуть, ви виснажені.

— Зовсім ні,— відповідає Генріх.— Трохи задиханий, от і все.

Рене перехиляється через перила і шепоче Анжу на вухо:

— Я можу це виправити.

Я запитую себе, чи погано я почула, але сміх і глузливі погляди приятелів мого брата заперечують це.

Анжу киває і гордовито віддаляється зі своєю свитою. Перш ніж вони дістаються дверей, мадемуазель де Р’є квапливо виходить.

— Що ж, схоже, Рене нарешті досягла своєї мети,— мовить Шарлотта.

— Я не розумію,— кажу я. Але боюсь, що розумію.

— Годі вже, ви не маленька дівчинка,— докоряє Генрієтта.— Ровесники вашого брата мають коханок, а Рене прагнула бути королівською коханкою відтоді, як голос вашого брата почав змінюватись. Як гадаєте: чим займається його величність із мадемуазель Туше?

— Але ж Карл кохає Марі,— порівняння скромної та стриманої Марі з мадемуазель де Р’є дратує мене.

— Здається, кохає,— погоджується Генрієтта.— Але яка різниця?

— Для шляхетної пані різниця суттєва,— зауважує Шарлотта.

— Не думаю,— каже Генрієтта.— Зрештою, обом знайдуть заміну, обох покинуть, які б там титули та багатства вони не отримали за час свого панування. Якщо багатств вистачає, не має значення, які спогади залишаться про чоловіка — приємні чи ні. Якщо їх мало, всі ніжні слова, які чоловік шепотів на вухо, не принесуть особливої втіхи.

— Не можу повірити, що Генріх обере жінку, в якій так мало вишуканості,— кажу я, випнувши підборіддя.

— Тоді не вірте,— Генрієтта знизує плечима.— Незалежно від вашого ставлення до цього, не дозволяйте псувати собі настрій.

Але мій настрій уже зіпсовано. Я відходжу від подруг і прямую до апартаментів брата, переконуючи себе, що говоритиму з ним про полювання, хоча насправді хочу пересвідчитися, що Генрієтта помиляється. Я звикла, що в апартаментах Анжу мене приймають будь-якої години. Увірвавшись до передпокою, я зітхаю з полегшенням. Як завжди, там повно чоловіків, які грають у кості, жартують та п’ють. Угледівши Сен-Люка, я запитую:

— Де Анжу?

Інші сміються, але Сен-Люк виглядає зніяковілим. Підвівшись, він каже:

— Відпочиває.

Ці слова викликають ще один вибух сміху.

— Хотів би я так відпочивати,— каже Сен-Мегрен.

— З його милістю? — запитує хтось і отримує удар по вухах.

Моє обличчя палає від сорому. Сен-Люк пропонує мені руку.

— Ходімо, я супроводжу вас до апартаментів її величності,— мовить він.

Я знаю, що він прагне бути люб’язним, але мені неприємно уявляти, як він ітиме поряд і бачитиме мою розгубленість.

— Дякую, не треба,— відповідаю я й біжу геть.

За межами кімнати я притуляюся до стіни і закриваю обличчя руками. Важко сказати, що переважає: збентеження чи гнів. Я певна в одному: моє бажання підкорити герцога де Гіза посилилося. Якщо Анжу гадає, що може однією рукою тримати Рене, а іншою — мене, він дуже помиляється!