Софі Перино - Дочка Медічі

— Сподіваюсь, ми дійдемо таких висновків,— каже Генрієтта. Вона обмінюється виразними поглядами з Шарлоттою та Флері.

— Мушу розчарувати вашу милість,— відповідає Гіз.— Учора я натрапив на герцогиню де Валуа в саду. Позаяк герцогиня — шляхетна і добре вихована пані, вона пішла, перш ніж трапилося щось достатньо скандальне, аби розважити вас.

— Що ж такого скандального могло би трапитися, пане, якби я залишилася? — дражливо запитую я, хоча мені справді цікаво.

— Прикро,— обличчя герцога набуває урочистого виразу,— але ми ніколи не дізнаємось. Можливо, якщо ви зробите мені честь, ми дізнаємось, що трапиться після нашого танцю. До речі, музика вже грає.

— Так, музика грає,— я підстрибую, почувши голос Анжу за моєю спиною. Повернувшись, бачу його в компанії Карла та Марі.

— Гіз,— Карл стискає герцога в обіймах. Анжу вітається з меншим ентузіазмом.

Зосередивши увагу на мені, Анжу каже:

— Ходімо танцювати.

Я хочу сказати, що пообіцяла танець герцогу, але це неправда. До того ж, я звикла виконувати бажання Генріха. Я беру брата під руку. Дивлячись на Гіза, він питає:

— Граємо завтра в теніс перед соколиним полюванням?

— Якщо я виграю, перший танець герцогині де Валуа на завтрашньому балі — мій.

Генріх знизує плечима.

— Я завжди ладен битися об заклад, знаючи, що не програю. Коли я переможу, вам буде заборонено танцювати з моєю сестрою впродовж усього завтрашнього вечора.

Я йду слідом за Генріхом до центру зали. Коли ми відходимо від групи, я чую, як Флері каже:

— Я буду вашою партнеркою, герцоге. Я маю таке ж саме волосся, що її високість, але моє справжнє.

Дуже прикро!

— Хочете, я прийду й підтримаю вас на завтрашній грі? — запитую я у Генріха, поки ми виконуємо фігуру.

— Якщо ви не дуже втомилися. Я хочу, аби Гіз захопився винагородою, яка вислизне з його рук.

Я теж хочу, аби Гіз захопився мною.

Наприкінці нашого танцю Генріх каже:

— До нас прямує герцог. Дозволити йому танцювати з вами?

Моє серце калатає швидше. Мені ніколи не спадало на думку, що Анжу монополізував мене, хоча насправді він часто так робить. Повз нас проходить мадемуазель де Р’є, пронизуючи мого брата поглядом, здатним запалити свічку. Він шаріється.

— Мабуть, я дозволю. Хай спробує на смак те, чого завтра йому не вдасться досягти.

Поцілувавши мені руку, він квапливо йде слідом за мадемуазель. Дивно, але мене це не дратує.

— Ваша високосте,— каже Гіз, підходячи до мене,— дозвольте запросити вас на танець.

Цей танець повільніший за попередній, що дає змогу вести розмову. Проте у першому турі танцю Гіз лише дивиться на мене. Мені часто казали, що я вродлива. Сподіваюсь, герцог теж так вважає. Мене не лякає його відвертий погляд. Я сміливо дивлюсь йому у вічі, підбадьорюючи розповісти, про що він думає.

Зрештою, коли розпочинається другий тур, він каже:

— Навіщо вам ця перука?

Такого компліменту я точно не очікувала.

— А навіщо вам цей камзол? Ми дотримуємося моди, от і все.

— Ваше натуральне волосся личить вам більше.

— Ви дуже вільно висловлюєте свої думки.

— Так. Сильні думки роблять чоловіка сильним так само, як і сильні переконання.

— Можливо,— обурююсь я — але вони навряд чи допоможуть досягти визнання при дворі, якщо їх виражати так безпосередньо.

Він сміється.

— І хто з нас безпосередній? Проте безумовно, ви маєте рацію: існує багато способів висловити одну й ту ж саму думку. Спробую ще раз,— він ніжно і люб’язно посміхається.— Ваша високість має напрочуд гарний вигляд сьогодні, але насмілюся сказати, що перука не може вдосконалити подароване вам богом волосся, оскільки воно бездоганне.

Моє роздратування розвіюється, змінившись знайомим відчуттям пурхання метеликів у животі. Даремно Флері намагалася зачарувати його своїми золотими косами. Я усміхаюсь йому, сподіваючись, що в цій усмішці він побачить заохочення. Коли ми виконуємо поворот і знову стаємо в пару, я запитую:

— Як вам двір після повернення з Австрії?

Я очікую на потік стандартних похвал. Натомість Гіз каже:

— Благословенно вільний від єретиків.

Учергове зіткнувшись із безпосередністю герцога, я не знаю, куди дивитися. Мати докоряла мені за вияви задоволення, коли Коліньї та його прихильники відмовилися їхати з нами на полювання.

— О, ні,— кажу я, силкуючись здаватися розважливою,— їх не можна називати єретиками, оскільки мир триває. Вони наші протестантські брати.