Софі Перино - Дочка Медічі

Про давню спробу викрадення?

— Хто? — шепочу я у відповідь.

— Біраг, Таванн, Монпансьє,— каже вона.— За наказом матері, Рец розмовляв із Карлом кілька годин.

Генрієтта зникає з поля зору її величності, і Клод хутко розправляє плечі.

На що вона натякала? Згадані нею придворні мають значний вплив на короля, і всі вони — ставленики матері. Таванн — військовий, а, відтак, більше схильний до військового розв’язання конфлікту.

— Ви дозволите мені взяти щось із вашої корзини? — безтурботно запитую я Клод, удаючи, ніби шиття — єдине, що мене хвилює.

Вона нахиляється за корзиною, а слідом за нею — я.

— Карл підкорився волі матері,— у її голосі відчувається розпач.— Він уже не хоче розслідувати злочин.

Випроставшись, я анітрохи не здивована, що очі матері прикуті до нас.

Я беру голку й намагаюсь удіти нитку, але мої руки тремтять. Може, Клод хоче заспокоїти мене, що Генріх у безпеці? Якщо так, чим пояснити її переляканий голос? Що страшного у відмові Карла розслідувати замах на життя адмірала?

— Марго,— зауважує мати,— ви маєте втомлений вигляд. Лягайте спати раніше. Я відпускаю вас,— я ошелешено дивлюсь на неї. Я не хочу йти, доки не розвідаю, що відбувається.

— Ваша величносте, дякую за турботу, але, запевняю вас, зі мною все гаразд. Невже ви позбавите мене честі допомогти вам підготуватися до сну? Адже це моє право і мій обов’язок.

— Слухняні діти тішать мене,— відповідає вона,— але для матері здоров’я доньки важливіше за можливість насолоджуватися її товариством. Ваша присутність необов’язкова, тож я бажаю, аби ви повернулися до ваших апартаментів.

Мені немає чим заперечити. Я мушу йти. Я повертаю корзину Клод, підводжусь і присідаю в реверансі. Аж тут сестра хапає мене за рукав. Розвернувшись, я бачу, що по її щоках горохом котяться сльози.

— Марго,— каже вона, захлинаючись риданнями,— залишайтесь. Цієї ночі краще не спати.

— Годі! Клод, ви перехвилювалися й даремно засмутите вашу сестру.

— Ваша величносте, благаю...

— Ані слова більше.

Клод похнюплює голову.

— Добраніч,— я прямую до дверей, гостро відчуваючи, що погляди присутніх зосереджені на мені.

Коли я дістаюсь моїх апартаментів, Жийона визирає із сусідньої кімнати. За кілька хвилин вона вибігає з посланням до короля Наваррського. Поза сумнівом, відбувається щось жахливе.

Я стою на колінах на моїй молитовній лавці, коли вони приходять усією юрбою — мій чоловік і три дюжини його підданих.

— Пропустіть лише короля,— наказую я, залишаючись на своєму місці. Раніше я принижувалася перед Гізом, а тепер маю намір поводитися так і з моїм чоловіком. Зрештою, кажу я собі, коли він переступає поріг, сумирність — чеснота, схвалена Богом.

— Дружино, уже можна не молитися, адже я прийшов,— цей жарт, цей сміх здаються мені незграбними й недоречними; я мимоволі згадую, як він дратував мене підлітком.

— Я молилася не за ваш візит, пане, а за безпеку нас обох.

— Ви щось дізналися.

— Герцогиня Лотаринзька повідомила, що король уже не бажає проводити розслідування.

— Чорт забирай! У будь-якому разі наше бажання незмінне. Якщо це все, залишаю вас із вашими молитвами.

— Не поспішайте. Я розмовляла зі своєю матір’ю. Щось змінилося. Така усмішка не віщує нічого доброго тим, кого вона вважає ворогами.

— Я впевнений, що навряд чи належу до її ворогів. Якби вона вважала мене одним із них, сумніваюсь, що вона віддала б мені рідну доньку, обіймала мене як сина й просила короля звати мене «братом».

— Бути впевненим стосовно її величності — жахлива помилка, пане. Проте не зважайте. Я не збираюсь переконувати вас бути боязким, як я. Я покликала вас сюди, аби попросити про послугу.

Він хитає головою зацікавлено й недовірливо водночас.

Я напружено ковтаю і подаюсь уперед.

— Залишайтеся зі мною цієї ночі.

— Ви не жадаєте мого товариства, тож я припускаю, що ви й справді передчуваєте якесь лихо.

— Я впевнена в цьому, як і того дня, коли я бачила кров.

— Гаразд. Якщо ви спатимете спокійніше, знаючи, що я тут, я прийду. Проте ще зарано; мені треба обговорити чимало справ із моїми людьми. Я піду до них, а потім повернусь.

Я чекаю на полегшення. Його немає. Я заперечно хитаю головою.

— Ні, не повертайтесь до ваших апартаментів. Ви можете розмістити ваших підданих у моєму передпокої. Ми з Жийоною зачинимось тут і не заважатимемо вам.

— Ви хочете, щоб мої люди теж лишилися?

— Я бачила, як вони захищають вас. Якщо королівські охоронці прийдуть за вами, ваші піддані дадуть вам можливість виграти час і втекти.