Софі Перино - Дочка Медічі

Залишається єдине місце, куди я можу піти. Чорт забирай, це вони штовхнули мене туди. Витираючи сльози, я йду з апартаментів Карла й прямую до короля Наваррського, молячись, аби він повернувся.

Він повернувся не один. Коли Арманьяк відчиняє двері, у передпокої мого чоловіка повно людей.

— Погляньте, хто до нас завітав,— принц де Конде промовляє ці слова з демонстративною глумливою посмішкою. У віддаленому кутку кімнати мій чоловік піднімає на мене погляд.

— Пані,— вітання люб’язне, але прохолодне.

— Ми зайняті,— бурмоче хтось.— Залиште нас,— мене змірюють сповненими ненависті поглядами.

— Пане,— я змушена підвищити голос, адже чимало приятелів мого кузена гучно розмовляють,— на хвилинку.

— Вибачте за такий прийом,— каже він, коли ми усамітнюємось у його опочивальні.— Вони дуже збуджені. Подейкують, що король дозволить Гізу втекти. Постійно говорять про участь вашої родини. Навіть шепочуться, що Анжу заплатив убивці з власного гаманця.

Я не маю часу обговорювати всі ці теорії.

— Гіз може втекти,— кажу я,— але вам краще потурбуватися про власну втечу. Саме тому я й пришла. Мені теж відомі чутки, серед останніх — те, що ваші товариші по вірі надто зухвало вимагають розслідування, якщо вони й надалі ходитимуть вулицями озброєні й провокуватимуть простих людей, їх заарештують.

— Його величність не насмілиться! Заарештувати гостей, яких він сам запросив на весілля своєї сестри, які не зробили нічого поганого? Вони лише засуджують підступну спробу вбити одного з найвідданіших підданих його величності. З його боку це було б нешляхетно й нерозумно.

— Це погроза?

Мій кузен здивований.

— Ні.

— А схоже на погрозу. Хіба ви не відчуваєте? Ось чому поведінку протестантів часто вважають загрозливою незалежно від ваших справжніх намірів. Ви маєте зупинити ваших підданих. Віднині — жодних вимог від короля. Тримайтесь подалі від вулиць або принаймні не з’являйтесь зі зброєю в руках.

— Зачаїтися? — він з відразою дивиться на мене.— Ви радите нам зачаїтися? Ні, пані, ми не зробимо цього. Завтра вранці ми відправляємо делегацію до його величності, аби офіційно звинуватити Гіза. Я теж буду у складі цієї делегації.

— Кузене, не треба! Невже голова Гіза цінніша за вашу власну свободу й безпеку?

— Ви виконуєте наказ герцога? Його цілком влаштувало б, якби ми не висували звинувачень проти нього.

— Боже мій! — я у відчаї заламую руки.— Я не допоможу вам. Навіщо я стараюсь? Послухайте мене: якщо завтра ви підете до Карла, готуйтесь тікати після цієї зустрічі. І якщо вам не вдасться, не сподівайтесь, що я відвідуватиму вас у Вінсенській в’язниці.

Я думала, що мій кузен розгнівається. Натомість він галантно й самовпевнено усміхається. Така реакція дратує сильніше: очевидно, він переконаний, що краще розуміє ситуацію. Чудово! Я не намагатимусь допомогти йому так само, як я відмовилася від спроб допомогти Генріху. Хай ці дурні чоловіки виживають самотужки, власним розумом. Мій розум утомився від марних зусиль.

Увечері я прямую до апартаментів її величності, аби запропонувати свої послуги. Такою розслабленою я не бачила матір відтоді, як стало відомо про поранення адмірала. Вона спокійно вишиває: її рука не тремтить, її усмішка умиротворена. Поганий знак.

Клод, яка сидить біля її величності, плескає по подушці на сусідньому сидінні. Я влаштовуюсь там.

— Як почувається король цього вечора, пані? — питаю я.

— Коли ми прощалися, він почувався добре.

Добре? За таких обставин? Недоречність її відповіді зміцнює мої підозри.

— Рада це чути,— я теж можу бути лицемірною.

Генрієтта приєднується до нас із Клод. Вона сідає спиною до матері, почасти затуливши мене від королеви.

— Король зустрічався з купецьким прево,— тихо каже вона.

Немає нічого дивного в зустрічі Карла з представниками міської влади, відповідальними за суспільний порядок. Проте в нинішній ситуації це важлива новина, що підтверджують виразні погляди моєї сестри й подруги.

— Герцогине, будьте так люб’язні, принесіть мені клубок блакитної вовни зі сховища,— це прохання — привід розлучити нас. За вовною можна було відправити служника. Вочевидь, мати не хоче, аби Генрієтта розмовляла зі мною.

— Залюбки, ваша величносте.

Коли мати передає Генрієтті зразок вовни, Клод нахиляється до мене й шепоче:

— Сьогодні вони нагадали Карлу про Монсо.