Софі Перино - Дочка Медічі

Отже, про великодушність не йдеться.

— Я не бажаю уявляти ваші,— відрізаю я.— Оскільки ви не завадили Пілю піти до короля із цілим військом, не сумніваюсь, що ви маєте намір підписати якусь провокаційну заяву й тим наразити на небезпеку себе й інших людей.

Він червоніє. Приємно усвідомлювати, що я можу дошкулити йому, адже в дитинстві мені це не вдавалося. Він робить два кроки до дверей. Потім зупиняється.

— Я не дозволю, аби дрібні образи роз’єднали нас. Якщо ми союзники, бути друзями необов’язково.

Добре.

— На вулиці Бетізі передають тривожні повідомлення. Подейкують, що герцогиню де Немур тричі викликали до королеви Катерини. Такого не було багато тижнів. Вона відвідувала її таємно, під покровом темряви.

— Що це означає?

— Може, кінь належав Гізу, й не виключено, що чоловік, який їхав на цьому коні, був найнятий Гізом, але справжніх винуватців треба шукати серед значно шляхетніших осіб.

— Виявляється, плітки протестантів не менш фантастичні за плітки католиків,— я обурено піднімаю підборіддя.— Карл обожнює адмірала. Він ні за що в світі не завдав би йому шкоди.

— Я не мав на увазі його величність. Але не забувайте про інших братів і про вашу матір, яка має всі підстави заздрити Коліньї.

— Запевняю вас, пане, заздрість ніколи не відібрала б її величності розум. Їй вистачає мудрості розуміти: якби вона скоїла такий злочин, втратила б набагато більше за впливовість, якої їй наразі бракує.

Я замовкаю й усвідомлюю, що мій подих прискорився. Попри мої заперечення, припущення про те, що мати відіграла вирішальну роль у нападі на адмірала, не можна відкидати. І це мене жахає.

Король Наваррський підступає ближче.

— На які б ганебні вчинки не була здатна пані Катерина, мене тішить, що зазвичай вона намагається бути поза підозрами,— він промовляє це лагідним тоном, наче йому прикро, що довелося розповісти мені про ті плітки. Така поведінка дивує мене, і я відчуваю, що мій гнів ущухає.

— Ви не вірите цьому, пане? Чи вважаєте, що, якщо її величність замішана в цій історії, доказів усе одно немає?

— Тепер це не має значення.

Я приголомшена.

— Вам байдуже, що моя мати могла підтримувати вбивство адмірала?

— Мені не байдуже, аж ніяк. Але наслідки були б непередбачуваними, якби це розкрилося. Мені важко їх уявити, і така невизначеність лякає мене,— він куйовдить рукою волосся майже так само, як і мій Генріх.— Що ви думаєте з цього приводу? Багатьох учасників нашої драми ви знаєте краще за мене. Як, по-вашому, вчинить його величність, якщо до нього дійдуть чутки? Він неодмінно дізнається до кінця сьогоднішнього дня. Як він діятиме, якщо з’являться докази?

Що робитиме Карл, якщо мати замішана в цій історії? Я не маю готової відповіді. Якби Анжу був винним, реакція Карла була б бурхливою. Але мати...

— Не можу сказати, пане. Таке питання лякає мене, як і вас.

Він енергійно киває.

— Ми достатньо розумні, аби боятися, набагато розумніші за тих, хто поширює плітки. Вони плескають язиком, не думаючи.

Тепер моя черга схвально кивати — його слова співпадають із тим, що я відчувала в товаристві фрейлін її величності.

— Пані,— він стискає моє плече,— ніхто з нас не може передбачити, як учинить король. Ви не можете передбачити дії католиків, а я не знаю, як відреагують мої люди, якщо слід крові простягнеться від будинку адмірала до Лувру. Проте я хочу, щоб ви знали: я не дозволю заподіяти вам шкоди.

Ураховуючи нинішні обставини, це дуже люб’язно з його боку. Мною оволодіває бажання заспокоїти його, відповісти таким же піклуванням. Такі власницькі почуття бентежать мене.

— Пане, я здатна подбати про себе,— я вивертаюсь з-під його руки.— Я не наважуюсь блукати вулицями. Краще подумайте, як захистити себе, коли повертатиметеся до опочивальні адмірала.

— Не хвилюйтесь.

— Перш ніж ви підете,— я зображую усмішку, ховаючи за нею мої побоювання,— поясніть дещо баронесі де Сов, яка має хибне уявлення про те, що сталося вчора. Я не хочу втрачати найкращу подругу через її ревнощі.

Він усміхається.

— Ви — дуже зручна дружина.

— Я обіцяла бути нею.

Я не йду за ним до сусідньої кімнати. Натомість берусь за написання листа до Генріха. Непросте завдання. Ще кілька днів тому я цілком довіряла цьому чоловіку без жодних докорів сумління або суперечливих почуттів. Проте він несподівано віддалився від мене: почасти цьому сприяв мій гнів, але загалом я дедалі більше переконуюсь, що ми маємо різні інтереси. Я вирішую писати стисло, зрозуміло й без прикрас. Чи завдасть йому болю таке прохолодне послання? А може, Генріх зрозуміє, що цей лист сам по собі є доказом моєї небайдужості до нього? Такі питання несуттєві. Їх затьмарює дещо важливіше: чи прислухається він до моїх порад? Я не впевнена. Знаю одне: якщо, борони Боже, Генріха заарештують або вб’ють, думка про те, що я намагалася попередити його, заспокоїть мою совість, але не врятує мене від розбитого серця. Я помилялася, вважаючи, що воно вже розбите.