Софі Перино - Дочка Медічі

— Отже, ви мусите залишитися,— констатую я.— Однак мені б хотілося припинити плітки не лише з боку католицьких придворних, а й ваших протестантів. Я не викликаю у них ані любові, ані довіри. Якщо ви спатимете з ними в сусідній кімнаті, вони знатимуть, що наш шлюб — фікція, і гадатимуть, що ви теж мені не довіряєте.

Його очі розширюються.

— Тому вам краще спати на моєму ліжку, за завісами.

— Зовсім не обов’язково змушувати вас терпіти мене.

— Це обов’язково. Я бачила, як дивилися на мене ваші піддані, коли надійшла звістка про поранення Коліньї. Вони впевнені, що я можу завдати вам шкоди...

— Ні, пані!

— Так! — не отримавши відповіді, я вважаю, що все вирішено.— Відверніться,— наказую я. Він напрочуд швидко підкорюється. Я знімаю сюрко, вішаю на стілець і квапливо лізу під ковдри.— Тепер роздягайтеся і лягайте поряд.

Він сміється.

— Що тут смішного?

— Ви наказуєте мені лягти до вас у ліжко, хоча менше тижня тому чітко дали зрозуміти, що не бажаєте бачити мене поруч.

Я відвертаюсь, уявивши, що подумає Жийона, що подумає Генрієтта, коли завтра почує плітки, що подумає Генріх. Остання думка завдає мені болю. Мені байдуже, якщо Жийона вирішить, що я зійшлася зі своїм чоловіком, Генрієтті я розповім правду, але не матиму нагоди пояснити все Генріху. Враховуючи його ганебну поведінку, можливо, він і не заслуговує на пояснення.

Завіси з протилежного боку ліжка розсуваються, і мій кузен жваво стрибає на матрац, немов десятирічний хлопчик. Не промовивши ані слова, він лягає і миттєво засинає, чим надзвичайно дивує мене. Я була впевнена, що після сьогоднішніх подій він не зможе заплющити очі. От я не можу. Вдивляючись у темряву, я намагаюсь розгледіти його профіль, але нічого не видно. Лунають дзвони, а я все ще лежу без сну й дивлюсь у його бік, страждаючи від задухи і мріючи, аби він був чужим чоловіком, а не моїм.

арлотта кидає на мене дивні погляди, коли я заходжу до апартаментів матері. Вона не єдина. Якби не поранення адмірала, я була б головним об’єктом пліток. З іншого боку, якби не поранення адмірала, король Наваррський ніколи не провів би ніч у моїй опочивальні.

— Що відбувається з усіма? — запитую я, усівшись біля моїх подруг.— Фрейліни її величності наче збожеволіли.

— Не лише вони, запевняю вас,— каже Генрієтта. Помітивши мій недовірливий погляд, вона веде далі: — Сумніваєтесь? Справа в тому...

— Подейкують,— уриває її Флері,— що протестанти жахливо помстяться королю за те, що їхнього лідера поранили. Вони повстануть, і на вулицях Парижа спалахне нова війна.

Генрієтта звертає до мене красномовний погляд, в якому читається: «Я ж вам казала».

— Дурниці,— кажу я.— Ніхто не може звинуватити Карла. Усі знають про його відданість адміралу Коліньї.

Флері із сумнівом хитає головою.

— Гадаєте, ніхто не звинувачує вашого брата? — питає Генрієтта.— Поки ви солодко спали, кілька підданих вашого чоловіка побилися з королівськими охоронцями.

— Кажуть, вони намагалися силою вдертися до апартаментів його величності,— додає Шарлотта.

Я тихо лаюсь.

— А де мій чоловік?

Коли я прокинулася, він уже пішов, а я особливо не переймалася його пошуками.

— Король Наваррський, принц де Конде й сила-силенна їхніх друзів пішли до адмірала на світанку. Принаймні так кажуть, — Шарлотта змірює мене звинувачувальним поглядом.

Генрієтта притискається ближче.

— Розмови про можливий вуличний бунт протестантів точаться далеко за межами Лувру. До того ж пліткують, що вони змовилися вбити не лише короля, а й усю вашу родину.

— А потім посадять на трон вашого чоловіка,— втручається Шарлотта.

— Ці чутки ширяться містом, наче епідемія,— закінчує Генрієтта.

Мене охоплює страх. Я не боюсь, що мій кузен і його союзники збираються вбити мою родину: я не вірю в це. Мені страшно, що все так швидко вийшло з-під контролю.

— Карл мав одразу перевезти двір до Фонтенбло,— кажу я.— У таку спеку люди втрачають розум. Якщо ми поїдемо на місяць, парижани побачать, що в цих божевільних чутках немає ані слова правди, і заспокояться.

— Ви надто оптимістичні, Марго,— докоряє Генрієтта.— Король звелів провести розслідування нападу на адмірала, і парижани слідкуватимуть за цим.

— Немов пси, які переслідують поранену тварину,— завершую я думку моєї подруги.