Софі Перино - Дочка Медічі

Карл наближається до ліжка, замінивши мого кузена, який, не дивлячись на мене, тихо відступає до відчиненого вікна, де стоять Піль і Теліньї.

— Я звелів провести розслідування цього підступного нападу,— каже король, обережно торкаючись перев’язаної руки адмірала.— Хто б це не був, він завдав удару і мені, адже ви — моя права рука і надійний радник.

— Сподіваюсь, ваша величносте, я незабаром одужаю і знову сидітиму біля вас у залі для нарад. Поки мене немає, прошу вас прислухатися до вашої совісті, а не до тих, хто прагне використати вас для своєї вигоди, а не для блага Франції.

— Адмірале,— каже мати,— вам немає чого боятися. Я завжди поряд із його величністю.

Маю вагомі сумніви, що це заспокоїть адмірала.

Теліньї виступає вперед.

— Ваша величносте, ми з моїм батьком цілком довіряємо вашому слову. Чи можемо ми розраховувати, що герцога де Гіза заарештують, перш ніж закінчиться цей жахливий день?

Адмірал звертає на свого зятя застережний погляд.

— Якщо ви маєте докази провини герцога,— каже Карл,— наказую вам виконати свій обов’язок переді мною і продемонструвати їх.

— Усі знають, що Гіз присягався вбити мого батька відтоді, як був дитиною.

— І всі знають,— мовить мати,— що його величність заборонив будь-які спроби втілити цю клятву в життя. Проте,— зітхає вона,— запальні чоловіки часто суперечать монаршій волі.

Неймовірно! У кімнаті, повній протестантів, мати щойно припустила, що мій коханий може бути винним у пораненні адмірала. Вона кинула його на поталу скаженим псам!

— Однак пане,— додає вона,— для розслідування необхідні докази, а не припущення.

— Ваші величності, можливо, ви не чули, але ми знайшли аркебузу, ще гарячу після пострілу. Зброя була на першому поверсі будинку, розташованому на території церкви Сен-Жермен-л’Озеруа. Будинок належить герцогині де Немур.

Я похолола від згадки про матір Генріха.

— Ця справа потребує розслідування,— каже Карл.

— Ви маєте слово короля! — тріумфально кричить мати.— Годі вже говорити про це. Такі розмови не заспокоюють. Адмірал має відпочити, чи не так, пане Паре?

Я бачу, що союзники адмірала не надто задоволені. Так само, як і католики, які супроводжують його величність. Я замислююсь, чи усвідомлює адмірал, який останнім часом невпинно добивався зближення між протестантськими та католицькими підданими Карла, що замах на його життя поглибив конфлікт, чи фізичні страждання не дозволяють йому думати. Натомість я усвідомлюю, і мені дуже боляче. Мене осяйнула жахлива думка, що моєю рукою скористалися даремно: незабаром я стану дружиною короля, який воює з моїм братом. Я дивлюсь на мого кузена: він мовчки спостерігає за всім, що відбувається. Чи вистачить йому сил поєднати Бурбонів і Валуа, досягти того, що не вдалося його батькові? Чи здатен він, якщо знадобиться, зайняти місце адмірала при моєму братові?

— Пане,— мати нахиляється до Коліньї,— я залишаю вас. Знайте: попри всі наші суперечки, я бажала б усім серцем, аби вас не поранили,— мати випростовується і жестом кличе дворян, яких ми привели з собою.— Ходімо, адмірал у колі друзів. Я впевнена, вони радше пожертвують життям, ніж дозволять комусь заподіяти йому шкоди.

Поки всі виходять, Карл затримується і про щось шепочеться з Коліньї. Я наближаюсь до мого кузена, навмисно не звертаючи уваги на його приятелів, роздратованих моєю присутністю.

— Пане, ви повертаєтесь з нами до Лувру?

— Ні, пані, я буду тут якийсь час.

Я відходжу до Карла й беру його під руку. Він із таким сумом дивиться на адмірала, що крає мені серце.

— Вірте мені, батьку, — лагідно каже він.— Я помщуся за вас, кого б мені не довелося покарати.

Мати, яка чекає в ногах ліжка, знервовано переминається з ноги на ногу.

— Я пришлю до вас охоронців, аби бути впевненим, що ніхто не турбуватиме ваш спокій.

Король стискає мою руку, що лежить на згині його ліктя. Ми протискаємось крізь натовп протестантів у чорному вбранні й прямуємо до наших коней. Коли всі сидять у сідлі, Карл повертається до матері:

— Цей підступний злочин — наслідок ворожнечі між домами Шатільйон і Гіз. Дім Гізів заплатить за це,— вигукує він.— Я накажу герцогу прийти, щойно ми дістанемось Лувру.

— Вибачте, ваша величносте,— каже мати,— його милість попросив дозволу покинути Париж, побоюючись, що якийсь розлючений гугенот може застрелити його, перш ніж з’ясується правда. Я дозволила йому.

Нарешті бодай одна приємна новина за цей жахливий день.