Софі Перино - Дочка Медічі

— Вони будуть страшенно розлючені,— киває Генрієтта.

Кров Господня!

— У Карла не було іншого виходу. Якби він не намагався знайти й засудити злочинця, його вважали б слабким королем, хіба ні?

— Не хотіла б я бути на місці його величності,— відповідає моя подруга.— Він опинився між двох вогнів — протестантами й католиками, яких мимоволі зіткнув лобами. Аби заспокоїти перших, він мусить покарати винного, але,— вона ще більше приглушує голос,— це викличе гнів останніх: парижани не хочуть покарання для Гіза.

Я теж не хочу покарання для нього.

— Герцог забарикадувався у своєму готелі,— каже Флері, стискаючи й розтискаючи пальці.— А він зазвичай нічого не боїться. По-вашому, це не знак?

Генріх поки що в місті!

До кімнати вривається Рене де Р’є.

— Вони вдерлися без дозволу! У дворі величезний натовп протестантів.

Починається справжній безлад. Я стою біля дверей, тому першою вибігаю з кімнати. Діставшись вікна, з якого видно двір, я відчуваю, що фрейліни всією вагою навалюються на мене, поки я намагаюсь відчинити його. Дуже швидко сусідні вікна займають придворні дами, які нахиляються й дивляться на сотні вбраних у чорне чоловіків. Я розпізнаю на чолі групи сеньйора де Піля. Короля Наваррського немає.

— Йолопи! Про що вони думають, приходячи такою юрбою? — питає Генрієтта поверх мого плеча.— Страх парижан лише посилиться.

Унизу з’являється Карл, широким кроком він прямує до протестантів у супроводі Анжу, матері та всіх своїх радників.

Піль зістрибує з коня, наближається до нього й уклоняється.

— Ваша величносте,— його голос відлунюється від стін,— ми, чотириста ваших вірних підданих, прийшли...

Чотириста.

— Прийшли просити, ні, вимагати справедливого суду за напад на адмірала. Ми не можемо чекати. Рішення має бути швидким. Ті, хто замислили вбити Коліньї, мусять померти на шибениці Монфокону, якщо ви справді цінуєте нас так само, як ваших католицьких підданих.

Я приголомшена сміливістю цієї заяви. Мати кипить від злості. Її очі палають, ніздрі роздуваються. Вона виглядає молодшою років на десять.

— Сеньйоре, панове, ми діятимемо швидко,— мовить Карл. Його голосу бракує сили й впевненості Піля.— Заарештовано двох служників, які працювали в будинку, звідки здійснили постріли. Їх допитують. Затримано чоловіка, який надав коня, аби вбивця міг утекти.

— З чиєї стайні той кінь? — вигукує хтось із натовпу.

Карл піднімає руку.

— Ми не можемо сказати вам зараз.

— Вони ніколи не скажуть,— шепоче Генрієтта. Я розвертаюсь до неї. Вона виразно дивиться на мене.

— Ми повідомимо вас, коли дізнаємось. Задовольняйтесь цим рішенням,— каже Карл.— Тим часом повертайтесь до адмірала і дбайте про нього, як дбав би я, якби мене не відволікали пошуки тих, хто вчинив замах на його життя,— за спиною короля Гаст щось шепоче на вухо Анжу — мій брат відповідає своєму фавориту на диво похмурим поглядом.

— Так, ваша величносте,— Піль уклоняється. Коли він сідає в сідло, Генрієтта торкається мого плеча. Схопивши Шарлотту за руку, я протискаюсь між фрейлінами.

— Кінь належить Гізу,— каже Генрієтта, коли ми залишаємось наодинці.

Великий Боже!

— Сваряться коханці чи ні, ви маєте вмовити його покинути місто.

— Упевнена, Карл не дозволить стратити його на потіху протестантам!

— Гадаєте, розлючений натовп прислухається до короля? Невже ви розраховуєте лише на те, що герцогу пощастить?

Звісно, ні. Ми мчимо до моїх апартаментів і одразу стикаємось із королем Наваррським. Забувши про мою присутність, Шарлотта біжить до нього, оповиває руками його стан і схиляє голову йому на груди.

— Я дуже рада, що вас не було в тій делегації.

— Фізично — ні. Мені здалося недоречним ставити мого нового брата в незручне становище. Але моя душа була з ними. Ми з Конде дали Пілю наше благословення.

Тепер уже я лаюсь уголос.

Дивлячись на мене поверх голови Шарлотти, мій кузен каже:

— Пані, ви можете приділити мені хвилинку вашого часу?

— Авжеж.

Я залишаю двері моєї опочивальні відчиненими. Перш ніж приєднатися до мене, мій кузен квапливо цілує Шарлотту. Чи розповість він мені про коня слідом за Генрієттою? Якщо утримається від коментарів, це буде акт великодушності.

Якусь мить він розгублено стоїть, нагадуючи незграбного хлопчика, яким був колись.

— Пане,— кажу я,— здається, ми обоє маємо невідкладні справи.

— Можу лише уявити ваші,— іронічно відповідає він.