Софі Перино - Дочка Медічі

— Ви не знайдете королеву в її опочивальні,— баронеса де Рец сидить одна в просторому передпокої матері.

— Де ж вона? — увесь ранок я блукала в пошуках достовірнішої інформації, ніж чутки, які продовжують розпускати придворні.

— Вирушила до Тюїльрі.

За таких обставин? Аж тут я усвідомлюю: немає зручнішого місця для усамітнення.

— З ким?

Моя колишня гувернантка вагається.

Я знизую плечима.

— Я поїду і сама побачу.

— З нею Анжу, мій чоловік, герцог де Невер і кардинал Біраг.

Поважне товариство — всі італійські фаворити матері та її улюблений син, але не король. Мене пробирають дрижаки. Така зустріч викликає неабияку тривогу. Я змушую себе усміхнутися. Потім я прямую до апартаментів Карла. Якщо він не знає, де мати і з ким, він мусить довідатися. Діставшись потаємних дверей, про які знають лише найближчі до нього особи, я здригаюсь від несподіванки, коли звідти виходить якась постать у плащі з каптуром. Постать піднімає голову.

— Маргарито! — очі Генріха зустрічаються з моїми. Я бачу в них подив, біль, кохання і гнів.

— Чому ви й досі в Парижі?

— А чому ви, та, хто знає мене краще за всіх, вирішили, що я втечу, як боягуз?

— Невже сміливці ховаються під каптуром?

Він випростовується на весь зріст і відкидає каптур назад. Його погляд стає лагіднішим, і я відчуваю, що зі мною відбувається те ж саме.

— Генріху,— кажу я, простягаючи до нього руку.— Сміливці теж можуть помирати, як боягузи.

— Так, сміливці можуть помирати. Але вони завжди роблять це краще за боягузів.

— Я воліла б, щоб ви жили до глибокої старості,— я опускаю очі.

— Невже? — його голос сповнений бажання знати правду. Я пильно вдивляюсь у його обличчя.

— Авжеж.

— Ви бажаєте бачити мене живим, аби мати змогу катувати? — сердиті інтонації дають мені зрозуміти, що він чув про ніч із королем Наваррським.— Ви обіцяли! — вкрай розгніваний, він звинувачує мене, немов примхлива дитина.

Я хочу розповісти, що мій кузен не торкався мене. Проте вирішую мовчати. Він не заслуговує на таке зізнання. До того ж, наша хитрість, про яку ми домовилися з кузеном, утратить сенс. Натомість я кажу:

— Ми багато чого обіцяли одне одному. А ви, Генріху, можете сказати, що дотримали свого слова? Ви відштовхнули мене попри ваші клятви кохати вічно,— якщо його мучить совість, я побачу це.

— Я мушу йти.

— Ідіть. Але спершу я прошу вас згадати нашу дружбу. Ви знаєте, що я не видала вас. Увесь день я боялася бозна-чого. Ви розмовляли з королем. Можете сказати, що відбувається насправді? Чутки надто дикі, аби бути правдою.

Відверто кажучи, я не чекаю від нього відповіді. Але я нічого не програю, якщо спробую бути нахабною.

Подолавши сумніви, він каже:

— Я не знаю, як учинить ваш брат, і я не можу зрадити тих, хто давав йому поради. Особисто я порадив йому вдарити по гугенотах, перш ніж вони припинять вимагати справедливості й повстануть. От бачите, мені теж небайдужа ваша доля: я хочу, щоб ви жили довго разом зі своєю родиною.

— Ударити? Ви маєте на увазі арешти?

Ігноруючи мої питання, він знову насуває каптур.

Коли він намагається пройти повз мене, я роблю другу спробу зупинити його.

— З боку Піля було нерозумно привести чотириста чоловіків до Лувру, але вони не вчинили насильства. І не всі протестанти супроводжували його.

Він хоче прибрати мою руку, але я чіпляюсь міцніше. Йому доведеться звільнитися від мене силою.

— Будь ласка,— благаю я, хоча таке приниження мені не до вподоби,— скажіть: якщо Карл піде проти лідерів гугенотів, він буде нерозбірливим? Заарештує всіх?

Генріх змушує мене розтиснути пальці. Наступної миті вже він хапає мене за обидві руки й люто трясе. Я ніколи не боялася його, але зараз уперше відчуваю страх.

— Ви — його шпигунка! Моєю шпигункою ви відмовилися бути. Ви стали справжньою королевою Наваррською! Хай Господь оплакує вас, пані. Я не маю такого наміру.

Я чекаю, що він відпустить мене, але натомість він пригортає мене до себе й брутально цілує. Я звиваюсь усім тілом у його обіймах, намагаючись вирватися. Урешті-решт він відштовхує мене з такою силою, що я спотикаюсь, ударяюсь об стіну й ледве утримуюсь на ногах. Не озираючись, він іде геть, поки я розтираю забиту руку.

— Мені не потрібні ваші сльози! — кричу я йому вслід.— І моїх сліз ви не дочекаєтесь!

Це брехня. Я починаю плакати, щойно він зникає. Водночас я гамселю в двері. Коли вони відчиняються і з’являється мій брат, я вражена його божевільним поглядом. Він не впускає мене. Не промовляє ані слова. Просто зачиняє двері перед моїм носом.