Софі Перино - Дочка Медічі

— Звісно, ні! — я не маю наміру розголошувати причини сварки між мною та Генріхом.— Про це вже пліткують?

— Дуже активно. Усе почалося сьогодні вранці, коли стало відомо, що Гіз грав у кості минулого вечора, коли мав бути з вами.

— Коханці інколи сваряться,— я намагаюсь промовити це, як досвідчена жінка.

— Так. І навіть набридають одне одному. Але, Марго, якщо Гіз вам набрид, це буде найбільшою з усіх амурних несподіванок, які трапилися після вашого весілля.

Щира правда. Саме тому, що б я не казала минулої ночі, я не готова розривати стосунки з Генріхом. Цікаво, чи готовий він до розриву зі мною?

Схоже, моє обличчя відбиває цю сумну думку, адже Генрієтта сідає біля мене.

— Не сумуйте, усе минеться. Якою б не була причина вашої сварки, б’юсь об заклад, що в усьому винна спека. Як можна бути люб’язними, коли люди почуваються так, ніби їх смажать живцем?

— Може, треба передати йому листа.

— Ні, не треба! Це ж не ваша провина.

— Звідки ви знаєте?

— Тому що ви — моя подруга і представниця чарівної статі,— Генрієтта сміється.— Не витрачайте зусилля на пояснення, хто винен, а хто ні. Я й без доказів розумію, що ви — постраждала сторона.

— Це справді так.

— Я ж казала. Отже, герцог мусить миритися першим або принаймні він має так відчайдушно хотіти зустрічі з вами, що забуде, що ви теж почасти винні. Ви не побачите його сьогодні?

— Ні.

Але не тому, що я йому відмовлю.

— Добре. А завтра ми розпочнемо кампанію, аби він на колінах просив у вас вибачення.

Я знову й знову згадую, як я вперше прокинулася вдосвіта, сподіваючись привернути увагу Генріха, коли він грав у теніс. Того дня він змагався з Анжу. Сьогодні він грає з Карлом проти мого чоловіка та зятя адмірала. Навпроти мене сидить Анжу, він спостерігає за ними, поклавши голову на коліна матері. Вона ніжно перебирає пальцями його волосся, і цей жест нагадує мені, як я робила те ж саме з Генріхом. Перш ніж чоловіки почали гру, мій чоловік привітав мене, а може, привітав Шарлотту, яка сидить біля мене. У будь-якому разі я помітила, що Генріх трохи напружився: це свідчить, що він ще не звик виявляти байдужість до знаків уваги короля Наваррського в мій бік. Проте коли я перехоплювала його погляд у перерві між сетами, він швидко відвертався.

— Якби ж з’явився якийсь приємний дворянин і пофліртував із вами,— каже Генрієтта, помітивши, що його очі уникають мене. Вона витягує шию.— Ось і сеньйор де Ла Моль. Він єретик, але дуже гарний єретик,— вона кличе його. Я виразно дивлюсь на неї.— Чом би й ні? — шепоче вона.— Так, він звичайний придворний зі свити Алансона, але найкращий танцівник при дворі.

Ла Моль сідає між нами, приголомшений власним щастям. Я усміхаюсь йому, сумніваючись, що Генріх помітить це і якось відреагує.

Сеньйор витріщається на мене, немов дитина — на тацю з солодощами.

Що замислила Генрієтта?

Карл здобуває перемогу. Ми радісно аплодуємо, але овації уриває крик:

— Мій королю, вони застрелили адмірала!

Сеньйор де Піль уривається до двору, зупиняється біля Карла.

— Що? Що ви сказали? — питає король.

— Я щойно з вулиці Бетізі. В адмірала стріляли, коли він повертався з Лувру.

Кров! Я знала, що це видіння щось означає.

Придворні зойкають. Протестанти підстрибують зі своїх місць. Чути шепіт і різні коментарі, серед яких чітко вирізняються слова: «Дякувати Богу!» Між тим на майданчику Карл спотикається і кидає ракетку додолу.

— Якого біса! — кричить він, розглядаючи трибуни.— Коли я нарешті заспокоюсь? Коли це припиниться? Чому вас не задовольняє мир, який я намагаюсь вам дати?

Навпроти короля стоїть чоловік, за якого я вийшла заміж чотири дні тому. Він блідий, як стіна. Його партнер Теліньї геть приголомшений.

— Адмірал помер? — голос матері спокійний. Дивно.

— Ні, дякувати Богу! Небеса врятували його: тієї миті, коли в нього випустили кулю, він нахилився зав’язати шнурок. Інакше я впевнений, що приніс би вам гіршу звістку. Проте він отримав важкі поранення.

— Мій бідолашний батько! — вигукує Карл.— Амбруаз Паре мусить негайно їхати до нього.

— Ви! — сеньйор де Піль дивиться повз короля, звинувачувальним жестом указуючи на Гіза.— Я знаю, що це ваших рук діло.

Герцог мовчить, відповідає лише зневажливим поглядом.

— Хто б не скоїв цей злочин, я знайду його,— Карл дивиться на герцога, потім на Піля і, зрештою, на мого чоловіка.— Він буде покараний.