Софі Перино - Дочка Медічі

Мені перехоплює подих.

Мати якось дивно зиркає на мене.

Учепившись руками в перила, я глибоко вдихаю повітря, намагаючись опанувати себе. Разом із повітрям мене огортає запах крові. Цей запах добре знайомий мені з полювання. Але з такої відстані відчути його неможливо! Я дивлюсь униз. Потішний бій ще не розпочався, а земля вже багряна від крові. Звідки вона з’явилася? Я спостерігаю за реакцією людей довкола мене. Але всі сміються, плескають у долоні або улюлюкають у відповідь на передмову до вистави. Ніхто не шокований і не переляканий. Я знову дивлюсь на ристалище. Кров зникла. Я хитаюсь на сидінні, міцніше вчепившись у перила. Зупинившись, я змушую себе глянути в бік герцогині. Як я й підозрювала, жодних слідів крові на її руці немає.

Я намагаюсь переконати себе, що це була галюцинація, викликана сліпучим світлом або спекою. Коли Генріх покинув мене вчора, я майже не зімкнула очей, а відтак особливо чутлива до нещадної погоди. Проте попри всі раціональні аргументи, жахливе передчуття вже оволоділо мною. На пам’ять приходить почута в дитинстві розповідь матері про те, як вона передбачила смертельне поранення мого батька. Може, зі мною сталося те ж саме? Може, потішний бій закінчиться смертю? І хто помре? Я уважно стежу за королем Наваррським: його люди наступають, але їх відкидають назад. Охоплена панікою, я думаю, що мій розрахунок невірний. Зрештою, кров текла з руки Генріхової матері. Я зосереджую увагу на своєму герцогу. Раптом з ним трапиться лихо, його поранять або гірше, а ми так і не примирилися! Я напружена, як струна, але на ристалищі нічого надзвичайного не відбувається. Геть нічого. Амазонки перемагають. Бій закінчено. Усі аплодують. Я роблю спробу плеснути в долоні, проте я з такою силою чіплялася за перила, що мої пальці заніміли.

Підвівшись з усіма королівськими фрейлінами, я розкидаю квіти переможцям. Я маю розслабитися. Однак мені не стає легше. Я вибігаю геть. Я мушу побачити Генріха. Біля сходів я помічаю Карла та його амазонок, але Генріха серед них немає. Неподалік від його величності пишна тканина, що спадає з балкона, легенько рухається. Вітер не дме. Здійнявши завісу, я зазираю всередину. Там, зачаївшись у тіні, Генріх відповідає на уклін незнайомого мені чоловіка з вузьким обличчям й темною бородою.

— Не треба було приходити сюди,— до мене чітко долинають слова Генріха, коли я залізаю під балкон.

Угледівши мене, Генріх ховає незнайомця за своєю спиною.

— Пані,— каже він,— учора ви обіцяли, що ніколи не видасте мене Наваррському. Якщо ваша обіцянка дійсна і вдень, нікому не кажіть, що ви бачили тут.

Перш ніж я встигаю щось сказати, він зникає крізь отвір у завісі так само, як і чоловік із загостреним обличчям.

Повернувшись на світло, я намагаюсь знайти його й опиняюсь на відстані кількох футів від свого чоловіка. Він здивовано піднімає брови, але не питає, чому я ховалася. Можливо, він бачив, як виходив Генріх, і думає, що ми зустрічалися, аби пошепотітися наодинці. Мені байдуже, що він думає. Я мушу попередити його, хоча не знаю, про що саме.

— Пане, я надзвичайно рада бачити вас і буду вдячна, якщо ви запропонуєте мені руку.

Він одразу подає її.

— Пані, попри спеку, ваша рука холодна, як лід,— він пильніше приглядається до мене.— І ви тремтите. Що сталося?

— Я боялася... Боялася, що когось поранять під час турніру.

Мій кузен виглядає збентеженим.

— Зачепили хіба що мою гордість. Це друга «битва», яку я змушений програвати за останні два дні.

— Я маю на увазі не репутацію, а рани, з яких тече кров,— наполегливо шепочу я.

— Пані, мене не поранено, а от із вами не все гаразд. Дозвольте відвести вас до ваших апартаментів.

— Ні,— я відсахуюсь,— ображена як на нього за те, що він не розуміє, так і на себе за те, що не знаю напевно, що хочу сказати.— Я бачила кров. Бачила там, де її насправді не було.

Я чекаю, що він засміється або знову скаже, що я хвора, але він спокійний. Він веде мене до балкона, де вже нікого немає. Усівшись на задній лавці, яку не видно знизу, мій кузен жестом запрошує мене сісти поряд.

— Де?

— На полі,— я не вважаю за потрібне згадувати герцогиню де Немур, і без того я можу видатися божевільною.

Він мовчить. Це підбадьорює мене.

— Ви теж бачили?

— Ні, але...— він витримує довгу паузу. Його обличчя, зазвичай таке люб’язне, змінюється, наче він скинув маску й розкрив свої сумніви. Минулої ночі я грав у кості з герцогом Анжу, сеньйором Бюссі Д’Амбуазом, маркізом де Ренель і сеньйором де Піль. Ця партія не була дружньою. Зрештою, були часи, коли Піль та Анжу дивилися одне на одного з протилежних боків муру під час облоги Сен-Жан-Д’Анжелі; Бюссі та Ренель, попри те, що вони кузени, судяться одне з одним. Дотепи, якими обмінювалися гравці, більше скидалися на образи, ніж на жарти. Потім до нас приєднався герцог де Гіз. Я здивувався, побачивши його...