Софі Перино - Дочка Медічі

— Ви ладні були зробити будь-що, аби врятувати мене,— виправляється він.

— Якби ваше життя було в небезпеці, я зробила б усе, що в моїх силах, аби зберегти його,— я повільно наближаюсь до нього, побоюючись, що він знову відвернеться, хоча не менше мене лякає, що його подальші слова, як і останні, розчарують мене.— Як ви можете казати, що не довіряєте мені? — Він мовчить, тож я простягаю руку і торкаюсь його рукава.— Король Наваррський не претендує на моє кохання, і я відмовила йому у здійсненні шлюбних прав стосовно мого тіла. Ви маєте і те, і те. Однак попри все він заслуговує на відданість і впевненість у тому, що я не підтримую його політичних супротивників,— я міцніше стискаю пальці, відчуваю тепло руки, яка стільки разів тримала мене в обіймах. Я прагну його розуміння.

— Якщо ви не допоможете мені в боротьбі з Наваррським, як я можу бути впевненим, що ви не зрадите мене й не приєднаєтесь до нього? — таке питання схоже на ляпас.

— Даю вам слово.

Цього має бути достатньо. Учора він сказав, що віднині не сумніватиметься в моїх обіцянках. В очах Генріха я бачу кохання, але також бачу гнів. Сподіваюсь, кохання переважить. Потім він демонстративно відкидає мою руку.

— Слово жінки ненадійне, як і її почуття. Ви присягалися, що я завжди буду для вас усім, натомість тепер ви відмовляєтесь підтримати мене в боротьбі проти чоловіка, який волів би позбавити мене прихильності короля й усіх моїх привілеїв. Більш того, ви стали союзницею єретика, який прагне не лише зашкодити вірним католицьким підданим його величності, а й знищити Святу Церкву, що є основою всього порядку у Франції.

Мої очі щипає від сліз.

— Коханий...

— Не звіть мене так.

— Генріху, будь ласка. Я кохаю вас і готова бути для вас усім, тільки не вашою шпигункою при королі Наваррському.

Генріх вкладає свій меч у піхви. Витримує паузу.

— Я йду,— він вижидально дивиться на мене.

Я нажахана, мене охоплює паніка. Якась частина мене хоче благати вибачення й розкаятися у своєму рішенні. Але загалом я усвідомлюю, що втомилася, що на мене постійно тиснуть і пропонують любов лише за умови, що я робитиму те, чого від мене вимагають. Саме так любила мене моя мати. І мій брат Анжу. А зараз цей чоловік, який незліченну кількість разів присягався, що кохає мене заради мене самої, крає мені серце своїми амбіціями. Я можу пробачити це, хоча така поведінка підтверджує жорстокі напівзабуті насмішки моєї матері про те, що герцог кохає мене лише тому, що я королівського роду.

— Якщо ви покинете мене сьогодні, Генріху, залишите на самоті з вашими злими словами й несправедливими звинуваченнями, не розраховуйте на теплий прийом завтра,— мені було важче сказати ці слова, ніж я гадала, але сам факт, що я зуміла їх вимовити, здається дивовижним.

Відвернувшись, він прямує до вікна. Коли герцог майже дістається підвіконня, я бачу, що він вагається. Я сподіваюсь, що він передумає, але цього не сталося. Відчинивши стулки, Генріх закріплює драбину і зникає швидко й тихо, немов привид.

У перші миті я сумніваюсь, що ми взагалі зустрічалися. Може, все це наснилося мені в кошмарі, і насправді Генріх от-от прийде на побачення. Я бажаю цього всім серцем, вдивляючись у нічне небо, що простирається за незачиненим вікном. Сльоза, що струмить моєю щокою, розвіює ці ілюзії. Я падаю додолу, потонувши в шовках своєї сукні. Затуливши обличчя руками, я безутішно плачу.

Герцог прийшов. Герцог пішов. Я відштовхнула чоловіка, якого кохала і за якого не могла вийти заміж, заради чоловіка, за якого я вийшла заміж, але ніколи не покохаю.

ене засліплює відблиск сонця на обладунках придворних, які готуються вийти на ристалище. Бенкети, бали, турніри... як же мені набридли всі ці розваги. Не менше за спеку.

Сидячи між матір’ю та дружиною короля на балконі, зведеному спеціально для того, аби ми могли добре бачити бій, я дивлюсь в інший бік, поки моїх братів вітає натовп. Їх супроводжує Генріх — один із небагатьох обраних. Усі піддані короля перевдягнені в костюми амазонок. Зазвичай я посміялась би над таким видовищем, але сьогодні я не в гуморі. Минулої ночі моя угода з королем Наваррським втратила сенс. Спостерігаючи, як глядачі аплодують Генріху, я з болем згадую, якою самотньою я почувалася, коли прокинулася сьогодні вранці й не відчула його запах на своєму тілі. Мене охоплював страх, що ми розлучилися навіки. Я звертаю погляд на свого чоловіка в костюмі турка. Позаяк турнір більше нагадує виставу, його роль передбачає, що він зазнає поразки, але це не заважає йому усміхатися мені й показувати мої кольори на його рукаві. Я силкуюсь усміхнутися у відповідь, але мені це не вдається. Тож я розвертаюсь до балкона навпроти, де вмостилася мати Генріха, герцогиня де Немур, яка обмахується віялом. Розглядаючи її, я думаю, що її рот дуже схожий на рот Генріха. Аж тут я бачу кров, що цебенить із руки, яка тримає віяло.