Софі Перино - Дочка Медічі

— Поїхали разом.

Завісивши віконця, я питаю:

— Люба моя, як ви?

— Усе добре. Хіба може бути інакше? — вона відводить від мене погляд, по її щоках розливається рум’янець.

— Не хвилюйтесь, ми ж домовилися, що не дозволимо королю Наваррському стати між нами. Можете пліткувати й жартувати про нього так само, як і про ваших колишніх коханців.

— Нема над чим жартувати. Я вважаю вашого кузена приємним. Він неговіркий, але, якщо вже говорить, чесно висловлює свої думки.

Я не знаю, що відповісти. Тиждень тому я сказала б щось уїдливе про запах часнику — один із тих дотепів, над якими весело кепкував мій кузен під час нашої поїздки. Тепер мені це не вдається.

— Я рада, що він виявився приємнішим, ніж ви очікували. Рада, що ми обоє такої думки. Я почуватимусь менш винною, насолоджуючись із Гізом сьогодні ввечері, якщо знатиму, що ви не страждаєте.

Ми потискаємо руки і впродовж усієї поїздки пліткуємо про дивні палкі погляди мого брата Анжу в бік принцеси де Конде.

У Луврі розпочинається бал. Я покірно дозволяю Карлу відвести мене до зали. Король Наваррський танцює з його дружиною. Генріха забрала Генрієтта. Коли танець добігає кінця, вона усміхається мені, ніби запитуючи: «Насмілитесь?»

Так. Без жодних вагань я прямую до них.

— Пане, ви згодні бути моїм наступним партнером?

— Якби це залежало від мене, я був би не лише наступним, а вашим єдиним партнером.

Стільки всього трапилося відтоді, як ми стояли так близько. Цілий день ми не дивилися в очі одне одному, тож перший дотик наших пальців особливо хвилюючий — ми відчуваємо кожен нерв. Я здогадуюсь, що Генріх схвильований не менше, адже його рука тремтить.

Коли ми сходимось утретє, він нарешті збирається з духом.

— Що подумає Наваррський, коли побачить наш танець?

— Нічого, запевняю вас. Ми з моїм чоловіком чудово порозумілися. Маємо намір жити, як і більшість щасливих пар... заплющивши очі на гріхи одне одного.

— Отже, я — ваш гріх? — він усміхається, даючи зрозуміти, що жартує.

— Ви — мій тяжкий гріх. Так думає не лише мій чоловік,— я киваю в бік матері. Вона розмовляє з адміралом, але її очі прикуті до нас.

— Це робить вашу насолоду гострішою, правда?

— Авжеж. Один мудрий чоловік якось сказав мені, що заборонені поцілунки найсолодші,— я торкаюсь язиком верхньої губи.

— Тоді я зараз украду те, що заборонено,— Генріх веде мене до ніші одного з найбільших вікон.

У тіні стоїть Бюссі Д’Амбуаз, обіймаючись з якоюсь не надто знатною фрейліною. Угледівши нас, він квапливо біжить разом зі своєю дамою. Ховаючись за цією парою, Генріх підштовхує мене за масивну завісу біля яскраво освітленого вікна.

— Ви не уявляєте, як я страждав минулої ночі,— шепоче він.— Я тинявся до світанку й заснув лише тоді, коли отримав вашого листа.

Обхопивши руками голову Генріха, я нагинаю його ближче до себе, і наші губи зливаються. Огорнена музикою і м’яким оксамитом, я притискаюсь до його вуха й пристрасно шепочу:

— Я обіцяла вам. Чому ви не повірили мені?

— Віднині я не сумніватимусь у ваших словах.

Його рука торкається моєї шиї, переміщується на груди, там, де вони відкриті вирізом сукні. Потім його губи проходять тим самим шляхом. Я зітхаю, мріючи, аби цей день швидше закінчився, аби мій кузен пішов геть, а разом із ним — і всі придворні, які сміються, п’ють і танцюють так близько, що я чую, як тупотять їхні ноги.

— Генріху, ми не можемо!

— Не можемо,— погоджується він, пригортаючи мене до себе,— але, великий Боже, я до нестями цього хочу.

— Ви прийдете сьогодні ввечері?

— Я прийду сьогодні, завтра, післязавтра... Я буду з вами щоночі. Усе життя.

Звичайно, я знаю, що він перебільшує — він поїде з Парижа, як часто це робить; я, поза сумнівом, вирушу до Наварри. Однак це саме те, що я хочу чути, а він щиро цього бажає.

— Побачимось згодом,— пошепки кажу я.

Я виходжу на світло і з удаваною безтурботністю прямую до герцогині де Невер. На півшляху мене зупиняє мій чоловік, відходячи від своєї свити.

— Пані, дозвольте запросити вас на танець?

— Ви танцюєте? — я знаю, що моя усмішка відверто іронічна, але не можу стриматись.

— Підозрюю, що мої вчорашні зусилля не справили на вас враження, але ви дали мені лише один шанс. Я потребую другого шансу, аби виправдатися у ваших очах. До того ж,— каже він, беручи мене за руку,— від нас цього чекають. Ми ж не хочемо дати привід для пліток, принаймні ми маємо контролювати те, що про нас казатимуть.