Софі Перино - Дочка Медічі

— Обіцяю бути чесною з вами й давати слушні поради, якщо ви не тиснутимете на мене.

— Домовилися.

Він розслабляє плечі. Це перша ознака, що він нервувався. Глянувши вниз і виявивши, як жахливо виглядає його камзол, він знову починає розстібати ґудзики, намагаючись виправити все.

— Залиште так. Певна неохайність у вашому вбранні підтримає бажану ілюзію.

Мій чоловік тихенько сміється.

— Отже, ваша перша порада стосується того, як треба виглядати, аби всі повірили, що я зробив те, що заборонено нашою угодою?

Я сміюсь у відповідь. Не так гучно, як у паланкіні, але щиро. Між нами немає фізичного потягу, але, здається, що нам добре разом. А це значно цінніше. Страх, що охоплював мене перед приходом короля Наваррського, зник. У моєму чоловікові немає нічого загрозливого. Навіть смішно згадувати, що я нещодавно боялася, що він візьме мене силою.

ього разу я прокидаюсь без сліз. Давно я так добре не відпочивала. Дивно: сталося те, чого я найбільше боялася, але я не розчавлена — навпаки, я здобула свободу. Я — королева, заміжня жінка з усіма відповідними правами й привілеями. І я вільна, цілком вільна... ніщо не заважає мені віддатися моїй пристрасті, доки мій чоловік не забере мене до Наварри, або доки вони обоє, мій коханий та мій чоловік, не вирушать на війну з іспанцями.

Я відганяю останні думки й устаю з ліжка. Я напишу Генріху: запрошу його на обід до готелю Анжу, хай приходить із легким серцем і чудовим апетитом. Протягом вечора він матиме змогу втамувати голод — це стосується як їжі, так і мого тіла.

Ступивши на підлогу, я помічаю, що в кімнаті страшенна задуха: або я довго спала, або цей день спекотніший за попередній. Я відчиняю віконниці найближчого вікна. Сонце стоїть високо в небі. Минула вже половина дня? Великий Боже!

До кімнати заходить Жийона.

— Чому ви не розбудили мене, коли прийшла герцогиня де Невер? — запитую я.

— Вона не приходила, ваша величносте.

— Справді?

— Ніхто не приходив. Палац був безлюдним увесь ранок. Усі відпочивають після вашого весілля. У кухні подейкують, що навіть королева-мати пізно прокинулася.

Усівшись за свій письмовий стіл, я відкриваю чорнильницю.

— Однак ваш чоловік піднявся вдосвіта й зараз грає в теніс.

Попри те, що я не цікавилася й не думала про те, чим займається король Наваррський, я здивована.

— У таку спеку? Не уявляю, хто з його друзів здатен грати; минулої ночі вони всі були п’яні.

— Ми теж,— відповідає Жийона, вочевидь, маючи на увазі католицьку половину двору.— Мабуть, це особливість гугенотів — вони всі прокидаються рано. У них багато особливостей,— вона виходить за сніданком, а я починаю писати листа.

Коли двері відчиняються знову, заходить не Жийона, а Генрієтта з моїм сніданком.

— Ось і наречена,— іронічно каже вона.— Бачу, ви пережили шлюбну ніч. Не було проблем?

— Жодних.

— Це підтверджує чутки, які долетіли до мене, щойно я проїхала ворота.

— Чутки?

— Кажуть, хтось бачив уранці, як король Наваррський виходив із опочивальні баронеси де Сов із чоботами в руках.

— Бідолашна Шарлотта,— глузую я. Як не дивно, я не настільки співчуваю їй, як очікувала.

— Це точно,— Генрієтта зловтішно усміхається і ставить тацю на стіл.— Тепер вона цілий тиждень відчуватиме присмак часнику.

— Я маю листа для герцога,— кажу я, виймаючи папірець.

— Хочете сказати, що відправляєте мене назад на розпечені вулиці? — вона спритно ховає лист у декольте. Схопивши ягоду з таці, вона кидає її до рота.— Принаймні це приємне доручення. Мені було б лячно з’явитися в готелі де Гіз, якби хтось побачив, як король Наваррський виходить із ваших апартаментів із чоботами в руках.

Я швидко снідаю. Для денних урочистостей одягатися зарано, але, попри спеку, я не хочу байдикувати в сорочці. Жийона може підібрати мені якесь просте вбрання.

— Ходімо подивимось, як король Наваррський грає в теніс,— я розмовляю безтурботно, але очі Жийони розширюються від подиву.— Люди чекатимуть цього від мене.

Непереконливе пояснення. Сподіваюсь, Жийона не розпитуватиме мене. Я все одно нічого не відповім.

Мій кузен грає з маркізом де Ренель проти графа де Ларошфуко та сеньйора де Пардайян. Він жваво бігає, енергійно розмахуючи ракеткою. Глядачів немає, тож він грає заради спорту, а не заради публіки. «Цей матч відображає його вдачу »,— думаю я й одразу відганяю цю думку. Прихована темрявою, я насолоджуюсь грою. Мій кузен має приємний природний атлетизм. Здобувши перемогу, він потискає руку Ренелю й дякує супротивникам за їхні зусилля. Потім він бачить мене.