Софі Перино - Дочка Медічі

Усівшись на найближчому стільці, він знімає чоботи. Я не в силах говорити й мимоволі згадую, як заплітався мій язик, коли в дитинстві мене кликали до матері. Підвівшись, мій кузен починає розстібати камзол. Побачивши оголене тіло під сорочкою, я переходжу до дій.

— Зупиніться.

Його пальці завмирають.

— Пані?

— Нам треба дещо обговорити.

— Сьогодні ви майже не розмовляли зі мною, а зараз хочете щось обговорювати? Я втомився; розмови можуть зачекати.

— Не можуть.

— Гаразд, я слухаю,— він схрещує руки на грудях.

— Я не хочу, аби ви були тут,— заявляю я, здіймаючи підборіддя.

— Це все? Ви не хотіли виходити за мене заміж, про що неодноразово згадували, але ми вже одружені.

Я здогадуюсь, що мій безпосередній виклик лише підштовхує його відповісти мені тим самим. Я змінюю тактику. Пригадавши, як ми разом сміялися в паланкіні, я усвідомлюю, що варто поводитися як союзниця ще до того, як цей союз з’явився. Я лагідно торкаюсь його руки.

— Ми одружені, тож треба діяти так, аби цей шлюб був нам на користь. Пропоную спершу стати друзями,— важко уявити мене другом мого кузена, але не настільки, як це було в день його приїзду до Парижа.— Ви втомлені. Я втомлена. Якщо ми говоритимемо зараз, ми лише виснажимо одне одного. Покиньте мої апартаменти — поговоримо завтра.

— Покинути вас? І не лягти з вами в ліжко?

— Саме так. Навіть не думайте про це. Мій брат король міг примусити мене взяти з вами шлюб у церкві, але я не маю наміру бути вашою дружиною тілесно.

Я прибираю руку й відступаю назад, готуючись до вибуху гніву.

Проте люті немає. Натомість мій кузен здивований.

— Але ж це моє право.

— Так, ваше право,— погоджуюсь я. Мені боляче це визнавати, але поступки необхідні для досягнення угод.— Але якщо ви скористаєтесь ним, я стану вашим ворогом. Вам мало ворогів у Парижі?

Якусь мить він дивиться на мене, після чого знизує плечима й знову застібає камзол.

— Я можу знайти задоволення не лише у ваших обіймах. Ваша подруга — маленька чарівна баронеса — фліртує зі мною.

— Фліртуйте з Шарлоттою, як вам заманеться,— кажу я, намагаючись промовляти ці слова якнайбайдужішим тоном.— Спіть із нею. Я ніколи не докорятиму вам. Спіть з усіма придворними дамами й наставляйте роги всім чоловікам. Я не ображусь.

— Яка ж ціна за таку терпимість?

Мій чоловік не дурний.

— Я теж хочу бути вільною.

— Ви маєте на увазі, вільною у ваших почуттях.

— Так, і я сподіваюсь, що ви будете сліпим, як і я.

— Навіть якщо ви обійматимете мого заклятого ворога?

З моїх вуст ледве не зривається глузливе питання: «Якого з них?», але я стримуюсь, адже ми обоє знаємо, що він говорить про Гіза.

— Так.

— Тоді ви просите мене бути не лише сліпим, а й дурним,— мій кузен хитає головою.

— Ви вже були дурним, коли, дізнавшись про смерть матері, не розвернулися й не поїхали до Наварри. Оскільки ви дісталися Парижа й прив’язали себе до дому Валуа, час виявити практичність — вашу природну якість, я гадаю. Вам не потрібен вірний друг серед Валуа? Відданий союзник при французькому дворі?

— Король обіймає мене й називає братом.

— Король мінливий, як вітер.

Цього разу він ствердно киває. Проте я відчуваю, що мій кузен не повністю переконаний. Він замислюється.

— Якщо я втрачу прихильність короля,— зрештою каже він,— я не втрачу впливовість. Король прислухається до Коліньї, мого давнього друга. Його дружба перевірена роками й, вибачте за відвертість, заслуговує на більшу довіру, ніж та, яку пропонуєте ви. Що ж до союзників, я привіз їх сюди — вісімсот осіб.

— Протестантські союзники при католицькому дворі,— я знизую плечима, удаючи таку ж безтурботність, як і він.— Вони бачать лише те, що дозволяє бачити моя мати. Жоден із ваших друзів не знає всіх кімнат і залів цього палацу, як і людей, що ходять цими кімнатами. Навіть адмірал.

— І ви будете моєю помічницею? — він відступає й пильно дивиться на мене.

Легке, необтяжливе «так» завмирає на моїх устах. Тепер моя черга зупинитися й поміркувати, вирішити, чи готова я взяти на себе такі зобов’язання: якщо я погоджуся бути помічницею мого кузена, від цієї обіцянки буде важко відхреститися.

Я не очікую ані кохання, ані щастя від цього шлюбу, але завдяки йому я хочу поліпшити моє становище при дворі: звільнитися від ярма материнських наказів, мати власну свиту. Аби титул королеви Наваррської приніс мені користь, король Наваррський має чогось досягти. Я розглядаю мого кузена; його розкішний світло-жовтий камзол, застебнутий криво в місцях, де він переплутав ґудзики, тонка лінія вусів кидає тінь на неусміхнений рот, очі зосереджено вивчають моє обличчя. Він не вписується в ці декорації. Він розумніший, ніж усі думають, але йому потрібна допомога. Я майже не впливаю на Карла. Для Анжу та матері я — ніщо. Можливо, я матиму більший вплив на мого чоловіка, якщо з самого початку стану йому в пригоді.