Софі Перино - Дочка Медічі

Перед воротами Собору король підводить мене до мого кузена, той простягає руку. Я ігнорую його жест і руки не подаю. Поки фрейліни поправляють шлейф моєї мантії, мої родичі займають свої місця. Так само вчиняє і кардинал де Бурбон. Він дуже скромно вбраний: на ньому звичайне облачення. Таким було бажання матері короля Наваррського. Кардинал починає церемонію, і я начебто непритомнію: задихана від спеки, зачарована його голосом, я навіть не прислухаюсь до його слів. Потім я чую голос мого кузена. Кардинал знову щось говорить. Аж раптом западає тиша. Карл робить крок уперед і вельми брутально штовхає мене в плече. Ошелешена, я усвідомлюю, що не відповіла кардиналу.

— Згодна,— бурмочу я.

Жалюгідна відповідь, але я підтвердила мою згоду, і цього достатньо. Я дивлюсь на зображення над головою кардинала. Це сцени зі Страшного суду: архангел Михаїл зважує душі померлих і вирішує їхню долю залежно від того, яким було їхнє земне життя. Цієї миті я низько оцінюю мої шанси потрапити до раю, адже я взяла шлюб із єретиком, порушивши канонічний закон. Уся церемонія триває на диво недовго, враховуючи, що йдеться про ритуал, який має змінити моє життя. Однак я радію. Близькість мого кузена нестерпна. Не знаю, можливо, причиною є цілковита фальш нашого союзу. Віднині він має стати для мене близькою людиною, найдорожчою й найважливішою за всіх, крім короля — мого брата. Проте цього не трапиться. Мене тішить, що невдовзі ми розійдемось. Я благословляю Жанну Д’Альбре з її нескінченними умовами, завдяки яким мій кузен не може бути присутнім на нашій шлюбній месі.

На жаль, перш ніж я зможу насолодитися цією паузою, я змушена прийняти його руку. Поки ми прямуємо до темної й холодної церкви, довкола нас лунають фанфари. На помості, що відділяє неф від хору, до нас приєднується Анжу, який замінить мого кузена під час меси. Зазвичай я вперто відмовляюсь від руки Анжу. Сьогодні я залюбки погоджуюсь. Мабуть, він здається меншим із двох лих. Хоча ні. Відверто кажучи, якщо порівнювати його з моїм кузеном, мій брат підступніший. Нічого не вдієш, боюсь, у моєму новому житті лиха буде забагато.

«...factum est, et habitavit in novis et vidimus gloriam ejus, gloriam quasi unigeniti a Patre, plenum gratiae et veritatis. Deo gratias».

Меса добігає кінця. Кардинал де Бурбон і Єпископ Діня не встигають спуститися з вівтаря, як хтось поспішає привести мого кузена. Я замислююсь, чи усвідомлює він недоречність своєї поведінки, коли гомонів зі своїми приятелями в монастирі, чи усвідомлює він, що всі чули їхні гучні розмови та сміх, і це викликало загальний подив і ворожість. Коли він наближається до мене, я не бачу на його обличчі жодних ознак збентеження. Я готова взяти його під руку. Натомість він без попередження стискає мене в обіймах. Я напружуюсь, але він пригортається щільніше й шепоче:

— Ми маємо показати королю Франції те, за що він заплатив,— символ нового кохання між протестантами й католиками. Не заперечуєте?

Коли ми спускаємось уздовж нефа під звуки органа, я відповідаю:

— Ми справді виступаємо символом, пане, але не ідеалів Карла: ми — символ брехні. Подружжя, що усміхається натовпу, удаючи щастя, дуже схоже на мир, який існує лише на папері, а не в серцях людей.

— Серця важко змінити. Учинки важливіші за них. Нам не обов’язково любити, аби навчитися не вбивати одне одного.

Я міркую над тим, кого він має на увазі — французьких протестантів і католиків або нас обох.

За нашої відсутності залу палацу встигли розкішно прикрасити. Ми сидимо на почесних місцях біля короля. Таке враження, що це Карл одружився. Він сяє від задоволення. Ледве я вмощуюсь, він палко цілує мою руку.

— Сестро, сьогодні великий день. Я наказав відчинити всі вікна, аби містяни чули, як ми святкуємо.

Глянувши на гостей, я завважую, що вони не виявляють особливої радості та веселощів, але мені не вигідно висловлювати цю думку. Королівська прихильність понад усе.

— Брате,— відповідаю я, у свою чергу підносячи його руку до моїх вуст,— попри те, що я стала дружиною короля Наваррського, сподіваюсь, ви розумієте, що передусім я залишаюсь вашою сестрою. Благаю вас не викидати мене з вашого серця й надалі любити так, як я люблю вас.

— Авжеж! Король Наваррський може пригортати вас до серця, але це не означає, що я викину вас із мого серця,— Карл жваво нахиляється до мого кузена.— Кузене, я віддав вам найцінніший скарб, і йдеться не про її посаг, а про неї саму. Пообіцяйте дбати про неї, як завжди дбали її брати. Інакше я буду незадоволений.