Софі Перино - Дочка Медічі

— Ні. Але й плакати я не збираюсь. У нашому розпорядженні кілька годин перед тим, як ви маєте піти. Не треба проводити їх у печалі, немов на похороні. Не думайте про майбутнє, яке ми не можемо змінити,— краще віддамося нашій незмінній всепоглинаючій пристрасті.

Я сідаю йому на коліна й нахиляюсь поцілувати його. Спершу він не реагує, але потім відповідають його губи, а слідом за ними назустріч мені рухаються його стегна.

підхоплююсь на ліжку. Промені сонця заливають мою кімнату. Ні, не мою кімнату — ці апартаменти належать його милості архієпископу. Великий Боже, я пригадую, який сьогодні день, і шкодую, що прокинулася,— краще б мої фрейліни знайшли мене мертвою.

Я захлинаюсь плачем.

Дещо перелякана, Жийона наближається до мене з моїм сюрко в руках. За її спиною сонце зазирає у вікно — здається, воно високо стоїть у небі. Учора я довго не могла заснути. Невже, зрештою, я проспала останній ранок моєї свободи?

— Котра година? — запитую я, витираючи очі кулаками, немов дитина.

— Минула одинадцята, ваша високосте.

Мене охоплює паніка, таке враження, ніби до горла підступає жовч.

— Я принесла вам сніданок.

Мене нудить від самої думки про їжу.

— Скільки часу залишилося?

— Менше двох годин.

Не мине й двох годин, як прийде жінка, відповідальна за підготовку до шлюбної меси. Нестерпно уявляти, як дюжина фрейлін метушитиметься навколо мене, сміючись і розважаючи одна одну.

Пронизливе томління, яке я відчувала минулої ночі, повертається. Учора мене привела сюди вся моя родина. Вони залишили мене саму в палаці архієпископа, і я була сама, коли лежала без сну. Як я жадала Генріха! Якби ж я могла побачити його зараз і нагадати собі, що мені все ще є заради чого жити. Але я не насмілююсь запитати про нього. Я побачу його в товаристві людей, яких він зневажає. Мій коханий мусить супроводжувати кортеж короля Наваррського, оскільки виконує свої обов’язки.

— Я воліла би вбратися в чорне,— кажу я Жийоні, згадавши слова Генріха про його костюм. Я угортаюсь у сюрко, наче зараз розпал зими, а не спекотний серпневий день.— Де моя перука?

Жийона здивована. Маленький сюрприз для неї. Зазвичай я не ношу перук, якщо точніше, відтоді, як Генріх сказав, що йому не подобається, як вони виглядають на мені. Проте мені надіслали спеціальну перуку для весілля. Як і все інше, її обирала мати, прагнучи створити мені образ відповідно до її мети.

Жийона відкриває великий шкіряний футляр і виймає перуку. Світлі чудернацькі кучері — чудовий вибір. Така перука допоможе мені змиритися й запевнити себе, що заміж за короля Наваррського виходить не жінка Марго, а Маргарита — герцогиня де Валуа, французька принцеса.

Служники з моїм елегантним убранням приходять раніше, ніж я гадала. Жийона допомагає мені одягти сорочку з високим, оздобленим мереживом коміром, який обрамлятиме мою голову. Вона тримає моє позолочене взуття, коли з’являється Генрієтта.

Глянувши на моє обличчя, вона каже:

— Ваш наречений припиняє жалобу заради весілля, але я бачу, що ви вирішили інакше.

Я ударяюсь у сльози. Відтоді, як я прокинулася, я пролила стільки сліз, що й не злічити.

Моя подруга хитає головою:

— Гаразд, краще виплакатися зараз. Коли ви будете вдягнені, можете зіпсувати сукню.

— От і добре,— сердито відповідаю я.

— Нещастя — не привід виглядати погано. Пам’ятайте: герцог дивитиметься на вас, причому набагато частіше за вашого чоловіка.

Заходить Клод у компанії баронеси де Рец.

— Скажіть усім, що вони вільні,— наказую я баронесі. Хай моє горе бачать якнайменше свідків.

Затискаючи мене в корсаж, так рясно прикрашений коштовностями, що його вага могла би придавити тендітнішу жінку, моя сестра робить слабку спробу втішити мене.

— Фіолетовий оксамит гарно підкреслює колір вашої шкіри.

Не втримавшись, я розвертаюсь до свічада. Мене зробили одним із державних символів — на моїй сукні вишили стільки золотих лілей, що мене можна прийняти скоріше за королеву Франції, ніж за майбутню королеву Наваррську.

Коли мене відводять до туалетного столика, я заглиблююсь у власні думки, поки фрейліни фарбують мені обличчя, а Жийона підколює моє волосся шпильками, готуючись закріпити вуаль.

— Це поліпшить їй настрій,— іронічний голос Генрієтти привертає мою увагу. Герцогиня тримає тацю, на якій лежить дивовижної краси намисто. Його прикрашають величезні рубіни та діаманти, а між ними, немов сльози, сяють перли розміром із виноградину.— До нього додається така ж сама тіара,— Генрієтта наказує баронесі де Рец відкрити іншу скриньку.